Печать

Нам вкрай необхідна реіндустріалізація України

23 ноября 2012 года

 buzdugan1

Юрій Буздуган, политолог

Трудова міграція в Україні це здебільшого не приплив, а відтік кадрів, до того ж найбільш кваліфікованих та працьовитих. Говорять вже про декілька мільйонів людей, які, окрім іншого, практично не приймають участі у виборах, що впливає і на політику. Які ви бачите чинники цього процесу?

Отже, аналізуючи процеси в Україні за останні двадцять років, я все більше переконуюсь у правоті Маркса відносно ідеї базису і надбудови. Першопричиною всього, що у нас коїться, є процеси в економіці. Соціально-трудові відносини, соціально-економічні відносини, формування та поведінка еліт — все це є відображення змін в економіці. Для початку зазначу, що у нас відбулася деіндустріалізація і декорпоратизація.

Кажучи про деіндустріалізацію, я розглядаю економіку як певного роду піраміду, основою якої є сільське господарство. Далі накладається видобувна промисловість, вище знаходиться переробка — хімія, металургія, тощо. Четвертий рівень займає машинобудування, а потім — високі технології. Головне завдання уряду будь-якої країни полягає у тому, щоб найкращим чином розвинути саме середні рівні, адже саме вони дають найбільше валового національного продукту. А сільське господарство і мобільні телефони є вже всюди, хоч і в Буркіна Фасо.

В УРСР, станом на 1991 рік, максимум виробництва припадав саме на машинобудування: воно давало 40% ВВП. За ним ішла переробка: 12% давала металургія. Згодом, але ще до світової кризи, ці цифри помінялися місцями, що жахливо навіть у відносному порівнянні. Та ще жахливіші абсолютні показники, бо в 1991 році Україна виплавляла 100 млн. тонн сталі, а в 2007-му — лише 40 млн. тонн. І це було 40% ВВП України!

Не менш страшною виявилася і декорпоратизація. Тут ми говоримо про те, що є три основні види господарювання: домогосподарство, або натуральне господарство; на другому рівні малі підприємства, те, що тепер називають малий і середній бізнес; третій рівень — корпорації. Звичайно, є своя градація і в кожному окремому рівні, проте для загального огляду достатньо трирівневої моделі. Знову ж таки, завданням уряду є досягнення найвищого рівня корпоратизації, бо саме вони дають найбільше ВВП.

До речі, корпорації, хоч їх завжди небагато, забезпечують і основну зайнятість населення — всупереч розповсюдженому міфу про малий бізнес. Радник з питань економіки при президенті Кеннеді (голова асоціації американських економістів) Джон Кеннет Гелбрейт навів такі цифри: в США, у 70-х роках, було 10 тис. корпорацій і 9 млн. малих підприємств. При цьому лише 4 корпорації виробляли продукції більше, ніж весь малий бізнес разом узятий.

Коли ми починали свою нову епоху, малого бізнесу ми практично не мали зовсім. Безумовно, цю прогалину слід заповнювати. Як бачимо, в США одне мале підприємство припадає на тридцять осіб. У нас цей показник 1:50, тобто ще малого бізнесу не вистачає. Але... є чимало цих самих “але”. По-перше, падіння корпорацій відбувалося значно швидше, ніж створення малих підприємств.

Сьогодні структуру економіки України створюють 100 тисяч підприємств. З них лише тисячу можна вважати великими, тобто чисельність робітників там перевищує тисячу осіб. На цих підприємствах працює третина всіх зайнятих, а виробляють вони дві третини усієї продукції України.

То ж я веду до того, що відбулася деіндустріалізація і декорпоратизиція, що потягнуло за собою всі інші процеси, в тому числі й в соціальній сфері. Ну і відтік мізків, звичайно.

Можливо, проблема «відтоку мізків» полягає ще й у змінах в освітній системі. Взагалі вважається, що у нас відбулися зміни на краще, адже ідеологічне навантаження зникло, з`явилися комп`ютери та Інтернет, а також розширилися можливості знайти роботу за кордоном. Чи не так?

За радянських часів, коли ми мали індустріальну економіку, то мали й індустріальну систему підготовки кадрів. Ми мали безплатну вищу освіту і масово виготовляли не лише танки, а й фахівців. Були в тому і негативні моменти, і позитивні, та все ж ми мали налагоджену систему. Тепер ці фахівці стають непотрібними, причому не потрібною стала підготовка нових фахівців, а старі вже відстають від сучасного рівня необхідних знань та навичок. Стали непотрібними складальники на конвеєрах — бо нема конвеєрів, стала непотрібною більша половина з числа сталеварів, та більш того — стали непотрібними також і вчені, і ті, кого тепер називають менеджери. Тобто, спеціалісти по управлінню — тут різниця між плановою економікою та ринковою не така велика, як нам розповідали. Мабуть, якби ми додали в 1991-му році маркетинг і рекламу, то для подальшого розвитку цього було б досить.

А так, до чого ми дійшли? У мого товариша, наприклад, був аспірант, який не встиг захистити дисертацію, бо підвернувся непоганий грант. Він був астрономом, то ж поїхав кудись у Чілі й три роки просидів біля телескопу. Потім минув термін цього гранту і той чоловік переїхав до Австралії, де успішно тепер займається виготовленням надувних кульок. То ж бачимо, що навіть ті вчені, які виїхали працювати за фахом, пізніше міняють профіль своєї діяльності. І це не поодиноке явище, це системний приклад.

Що сталося в нас після ліквідації галузевих міністерств? Було створено Міністерство промислової політики, яке геть нічим не займалося і нічого не контролювало. Фонд держмайна мав більший вплив на підприємства. Зараз існує якась асоціація промисловців, від котрої виробник зазнає лише головного болю — адже вона нав`язує себе в якості посередника і оплата за ці “послуги” там зросла вже з 10% до 26%. При кожній реорганізації цієї структури відсоток зростає.

Чи існують «соціальні ліфти» в нашій країні? Адже перспективи розвитку, перспективи кар’єрного зростання чимало значать для молоді.

Що б там не казали про СРСР, але та система мала дуже високу вертикальну мобільність. Досить глянути на склад тодішнього Політбюро — всі його члени починали свою кар`єру з рівня простого робітника. Їхні діти та онуки вже цього не проходили, а “стара гвардія” створювалася так.

Не в усіх країнах була така висока мобільність — в Сполучених Штатах робітник мусив все життя покласти, щоб його діти мали можливість піднятись хоч на один-єдиний соціальний щабель вище. Зате донизу з`їхати в США дуже просто, тільки в Англії аристократи не зразу падають на саме дно.

У питаннях мобільності слід бути досить обережним, адже занадто висока мобільність може бути більш шкідливою, ніж гальма. Наприклад, коли Сталін перебив вищий командний склад Червоної Армії, то молоді кадри, що миттєво опинились на високих постах, не змогли забезпечити боєздатність. Певна міра вертикального консерватизму, все ж таки, необхідна, бо без неї система буде нестабільною.

Що ми маємо сьогодні в Україні? Майже ніхто з наших олігархів від самої появи на світ не мав ніякого відношення до аристократії, а народилися вони, як кажуть в армії, від гербіцидів. То ж якісь надшвидкісні соціальні ліфти ми таки маємо. Інша річ — кого й куди вони підіймають. До цих ліфтів потрапляють не за високі моральні якості, не за високі професійні навички, не за талант керівника, не за геніальність вченого, не за наполегливе трудолюбство. Критерії відбору тут якісь інші, та в решті решт не вони для нас головні. Головним є те, що такі ліфти послаблюють країну. Люди, що прорвалися нагору, завжди вирішували і продовжують вирішувати виключно особисті проблеми, а не суспільні.

До речі, це американська система і вона набула великого розповсюдження по всьому світу. Мова йде про так звані технології емансипації, та про це, гадаю, буде окрема розмова...

Так, та до чого ж ми таким чином дійдемо?

Ми йдемо до соціальної революції. Не соціалістичної, а саме соціальної. Тому що мусить бути змінений сам фундамент цієї країни з усіма її підвалинами. Система відбору до соціального ліфту, так би мовити ключ, яким відмикається можливість соціального підйому, повинен бути змінений. Інакше країна буде рухатись тільки донизу, соціальне напруження зростатиме.

Янукович, мені здається, робить одну суттєву помилку. Він будує державу з добрим деспотом нагорі. Тобто, максимально закручує гайки і все підминає під центр влади. Він підім’яв суди, Верховну Раду, місцеві Ради, прокуратуру, і так далі. Він досить сильно контролює вже й весь політичний спектр. Але такі речі, як громадянське суспільство, не може контролювати ані деспот, ані фюрер, ані вождь “совєтского народа”. Янукович вибудовує жорстку систему, а жорстка система завжди крихка. Немає сумніву, що він переможе опозицію. Та як тільки народ побачить, що на цих ідіотів, перепрошую — опозиціонерів, надії більше нема ніякої, то змушений буде щось робити самотужки. Першим ділом — вийде на вулиці. Зрештою, система формування національної еліти повинна бути змінена і буде змінена.

Таким чином, нам вкрай необхідна реіндустріалізація України. Це державна справа, держава повинна закупити нове обладнання. Причому саме у вітчизняного виробника, а не в Південній Кореї — ми вже купували їхні електрички, тоді як самі зробили б їх значно краще. Окрім того, нам слід змінити дещо в структурі державного управління — можливо відмовитися від ідеї функціональних міністерств и повернутися до галузевих, адже вони більш відповідають вирішенню таких завдань, як індустріалізація.

Бесіду вів А.Маклаков
Читать целиком: http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page144-2217.html

www.000webhost.com