Маніфест справедливості

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА ВІЙНА

В Україні іде громадянська війна. І це не війна між "помаранчевими" і "блакитними" чи за перерозподіл власності. Війна іде за значно більші гроші ніж коштує все майно України. За 15 років незалежності в Україні недоплатили зарплат і пенсій на 600 мільярдів доларів.

Кожний з 20 мільйонів українських трудівників і 14 мільйонів пенсіонерів за 15 років недоотримав більше 20 тисяч $. Щорічно недоплачені зарплати і пенсії складають більше 50 мільярдів доларів за які і йде війна.

Доходи країни діляться між трудівниками (зарплата і пенсія), капіталістами (прибуток) і державою (податки). Частка трудівників має складати від 60% до 80% ВВП. В цитаделі капіталу - США трудівники отримують 3/4 суспільного продукту:

Рік 1900-09 1910-19 1920-29 1930-39   1939-48   1949-58   1954-63   1963-70   1971-81   1982-88

%     55           53,6         60        67,5       64,6         67,3         69,9         71,7       75,9         73,8

В Україні в 1991 році частка зарплат і пенсій у ВВП складала 59%. Потім виробництво почало падати. Але зарплати і пенсії падали швидше, ніж економіка. Їхня частка скоротилася в два рази. При Уряді Януковича, комуністів і соціалістів зарплати і пенсії склали 32% ВВП України, а при Тимошенко - менше 33% ВВП:

Частка зарплат у Валовому Внутрішньому Продукті України

            Рік       1991   1992    1993    1994    1995    2007    2008    2009    2010    2011    2012

            %         58,8   51,1     38,5     34       31      31,8     32,6     33,9   28,1     31,2     30,5

А от прибутки в Україні, незважаючи на спад економіки, зростають. Їх частка у ВВП України, зросла в 2,5 рази: з 21% до 47% (з 25 млрд.$ до 55 млрд.$). І це не прибуток “малого і середнього бізнесу”. Хоча в Україні сотні тисяч підприємців, 3/4 всіх прибутків в Україні отримує 151 особа.

Рівень експлуатації в Україні зріс в 4 рази. Рівень експлуатації зріс так, що головні гроші в Україні роблять не на газі і не на металі, а на недоплачених зарплатах і пенсіях. Головні гроші в Україні роблять на “економіці несправедливості”. Ось за ці надприбутки одних за рахунок недоплат зарплат і пенсій іншим і точиться головна українська війна.

Між “Золотим мільярдом” і “банановими республіками”.

В світі є два типи економік - самодостатні і залежні. Відрізняються вони не рівнем технологій і не розвитком економічних свобод, а тим куди продається вироблена продукція. Бо сьогодні не проблема дістати сировину, кредити чи станки. Головна проблема сучасної економіки - збут продукції.

Всі країни “золотого мільярду” мають самодостатню економіку і збувають на внутрішньому ринку 80% виробленої продукції. Щоб купити ці товари в людей мають бути гроші. Тому в розвинутих країнах висока частка зарплат у ВВП. І саме тому самодостатні економіки - це економіки справедливості.

Але більшість країн світу мають несамодостатню економіку і їх називають “банановими республіками”. 80% своїх “бананів” вони продають за кордон, бо не можуть їх спожити самі. Росія - бананова республіка, де “банани” - це нафта і газ. Тайвань - бананова республіка, де “банани” - це мікропроцесори.

Споживач бананових республік знаходиться за кордоном і у них нема необхідності віддавати значну частку виробленого продукту на зарплати і пенсії. Тому в Росії на зарплати іде не 74% ВВП, як в США, а офіційно 45% (“з урахуванням прихованих зарплат”), а насправді, якщо рахувати і приховані прибутки - 28%. Ось чому несамодостатня економіка - це економіка несправедливості.

Кожна бананова республіка мріє мати самодостатню економіку. Вже перепробувано десятки стратегій переходу. Декому такий прорив здійснити вдалося.

Україна, знаходячись у складі СРСР, мала самодостатню економіку. Ми виплавляли 100 млн. тон сталі і споживали її всю. Ми робили 55 тис. тракторів ХТЗ і 40 тис. йшли на український ринок. Сьогодні Україна - бананова республіка із несамодостатньою економікою. До початку кризи ми виплавляли 40 млн. тон сталі і 85% продавали за кордон. Ми робимо 1,2 тис. тракторів ХТЗ і всі їх продаємо за кордон. Поки більшість країн світу прагнуть збудувати самодостатню економіку, в Україні замість самодостатньої економіки побудували економіку “бананової республіки”.

Аргументи типу "це зроблено для накопичення капіталу та технічного переоснащення виробництва" не витримують ніякої критики. Інвестиції в українську економіку (всі, разом з іноземними) втричі менші прибутків, які отримують в Україні. Ні, не "розвиток малого і середнього бізнесу", не "дбання про довгострокові інтереси держави", а голий неприхований егоїзм, жадібність і брутальне нехтування національними інтересами та трудівниками породили економіку несправедливості.

Програли люди, програли підприємства, програла Україна. Але послідовно “залізом і кров’ю” в Україні була вибудована несамодостатня економіка. Не тому, що хтось прагнув економічного регресу. А тому, що в Україні панують сили яким потрібна економіка несправедливості.

Як же побудували економіку несправедливості? Основою економіки несправедливості в Україні є перекачування доходів виробничих підприємств до посередників. В нормальних умовах виробнику немає сенсу працювати через посередника і віддавати йому свій дохід. Тому в Україні були створені ненормальні умови.

По-перше, було створено умови, за яких виробничі підприємства змушені добровільно працювати через посередників. Спочатку створили кризу неплатежів (грошовий голод). Бо для боротьби із інфляцією використовували лише один із чотирьох можливих засобів - скоротили кількість грошей. І якщо в розвинутих країнах виробництво 1 $ продукції забезпечує від 0,65 $ (Німеччина) до 1,16 $ (Японія) грошей в обігу, то в Україні цей "коефіцієнт монетаризації ВВП" скоротили з 0,53 до 0,12. А коли в країні вчетверо поменшало грошей і у виробничих підприємств виникли проблеми з обіговими коштами, то нормальний обіг замістили бартером, схемами з давальницькою сировиною та іншими основою яких є обов’язкова участь посередника.

По-друге унеможливли контроль за посередницькими структурами. Лібералізація стала не започаткуванням економічної свободи, а унеможливленням державного контролю за ціноутворенням посередників. Відтепер суспільство не має права втручатися в те, що виробниче підприємство купує ресурси і продає продукцію не прямо на ринку, а у посередника. А зовнішньоекономічна лібералізація позбавила нас контролю за вивезенням вивезенням доходів посередників з України. Ми не маємо права вплинути на те, що при світових цінах на сталь у 750 $, з України її вивозили по 500$.

І, нарешті, приватизація. Держава не має права втручатися у внутрішні процеси підприємства, а акціонери в Україні власники ще безпорадніші, ніж держава. Приблизно 3\4 усіх підприємств в Україні було приватизовано на користь "трудового колективу". І хто кого після цього контролює: трудовий колектив свого директора чи навпаки?

Але найважливіші заходи застосовувалися для збільшення дохідності посередників, незалежно від стану виробництва. Зростання доходів посередників за рахунок виробничих підприємств робилося через уже згаданий нееквівалентний обмін з посередниками. По-друге, частина доходу металургів та хіміків, що раніше вилучалася для підтримання міжгалузевого балансу, для дотацій на село і вуглепрому (біля 15 млрд.$), тепер теж осідає у посередників.

Але головним джерелом, за рахунок якого збільшують доходи посередників, стали зарлата і пенсії. Адже саме ці доходи є найбільш значущими, а ті, хто їх отримують - найбільш беззахистними. Тому якщо підвищення Росією ціни на газ з 180 до 230 доларів "викачало" з України 2,5 млрд.$, ліквідація дотацій "додала" до доходів посередниів 15 млрд.$, недоотримані дивіденти акціонерів складають біля 25 млрд.$ то скорочення зарплат додає доходам посередників біля 50 мільярдів доларів. Насправді - більше, бо приховані прибутки в тіньовій економіці значно більші ніж приховані зарплати.

Головна українська війна була розпочата, щоб збудувати в Україні економіку несправедливості. Від цього програла Україна, втративши самодостатню економіку. Програли виробничі підприємства, які втратили ринки збуту і змушені купувати ресурси і продавати продукцію через посередників. Програли мільйони акціонерів, які не отримують дивідендів.

Але найпершою жертвою головної української війни стали трудівники. Економіка несправедливості відбирає у них більше половини належної їм частки створених багатств. Головна українська війна іде за 50 мільярдів щорічно недоплачуваних зарплат і пенсій. Все як в Інтернаціоналі в перекладі Миколи Вороного:

                                   "Пусті слова про право бідних -

                                   Держава дбала не про нас..."

Трудівники стали не просто жертвою, а жертвою безпорадною. Вони не тільки не змогли захистити свої права, а навіть не усвідомлюють, наскільки несправедливо до них ставляться.

Але трудівники - найкраща частина людства. Труд створив людину і труд (а не капітал, земля чи підприємницький талант) створив сучасну цивілізацію. І самодостатню економіку можуть відновити тільки трудівники.

Крім того, трудівники - найбільша сила в світі і в Україні. З 37 мільйонів повноправних громадян України - 34 мільйони - трудівники. Тому трудівники - єдина сила яка здатна відновити в Україні самодостатню економіку.

ДО “ЗОЛОТОГО МІЛЬЯРДУ” УКРАЇНУ ПРИВЕДУТЬ ТРУДІВНИКИ

ЕКОНОМІЧНА ВЛАДА

Кому належить економічна влада

Кому належить економічна влада - найбільша таємниця сучасної укономіки. З часів Карла Маркса людство усвідомило, що за економічну владу точиться боротьба яку назвали класовими війнами.

Досі більшість переконана, що ця боротьба іде між трудівниками і капіталістами. Але виробництво відбувається в результаті кооперації не двох, а чотирьох “факторів виробництва”: землі, капіталу, праці та "підприємницького таланту". І боротьба за економічну владу іде між усіма чотирма.

Найважливішим серед факторів виробництва є труд. Найважливішим тому, що виробництво можливе без машин, без менеджерів і навіть без землі, але неможливе без праці. Але найголовніше - саме трудівник створює цінності. Робітник створює матеріальні цінності. Але лікар, що створює нематеріальну цінність - здоров’я - теж трудівник. І вчитель, який створює нематеріальну цінність - освіту, і міліціонер, який створює безпеку, і митець, який створює цінності духовні, - всі вони трудівники. Основна функція Трудівника - створювати цінності, матеріальні і нематеріальні. Це його головна місія і роль в розподілі праці з іншими факторами виробництва. І нема нічого важливішого і благороднішого, ніж праця трудівника.

Власники землі - охоронці. Їх завдання - оберігати. І у вузькому сенсі - землю, а в широкому сенсі - охороняти традтції. Власники землі тисячоліттями зберігали “досвід предків”. Але коли людство стало на шлях прогресу, саме власники землі, усі ці феодали і поміщики, стали головною перепоною економічного і соціального розвитку.

Власники капіталу - капіталісти - прагнуть примножувати капітал. Володіючи машинами, вони прагнуть їх збільшувати і збільшувати до нескінченності. Як правило, збільшення капіталів - в інтересах людства. Але якщо це прагнення починає суперечити суспільним інтересам, капіталісти ними нехтують не вагаючись. Тому суспільство, навчене їх груповим егоїзмом, пройшовши через викликані необмеженими прагненнями капіталу світові війни та глобальні кризи, змушене вже понад сто років застосовувати до капіталу і його власників все нові і нові інструменти контролю та стримування.

Менеджери, управителі чужого майна - носії фактору виробництва “підприємницький талант” існували давно. Але як фактор виробництва, так само значимий, як і труд, земля і капітал, постали лише сто років тому, з появою промислових корпорацій. Їх основною функцією є так організувати працю трудівників та капітали капіталістів, щоб отримати максимальну додану вартість (отримати за випущену продукцію максимум грошей). Як і з капіталістами, інтереси менеджерів, як правило, співпадають з інтересами людства. І так само, як і капіталісти, менеджери готові нехтувати суспільними інтересами. Силу цього хижака людство вже відчуло на собі, але протистояти йому ще не навчилося.

Що таке економічна влада? В часи французької революції вважали що економічна влада походить від “священого права приватної власнсті” і є щось "єдине і непорушне", такий собі неподільний атом. Сьогодні економісти зрозуміли що економічна влада - це набір повноважень. Ці повноваження різні за вагою і значенням, але э серед них п’ять головних: "управління", "розпорядження", "користування", "право на дохід" і “володіння”. Перехід цих повноважень від одного фактору виробництва до іншого і означає передачу економічної влади.

Можна мати всі повноваження і мати всю повноту економічної влади, а можна мати лише якесь одне або декілька повноважень і мати частину екоомічної влади. Можна управляти підприємством і не отримувати з нього дохід. Можна користтуватися майном не маючи повноваження “володіння”.

Як же визначається кому з факторів виробництва належить економічна влада? Дохід їх спільної роботи завжди перевищує доходи факторів виробництва порізно і неочевидно як цей надлишок ділити. Тому.співпраця факторів виробництва відбувається у формі "парасолькового контракту", коли всі об'єднуються довкола одного, центрального. І цей головний фактор виробництва, як “король на горі”, оцінює хто скільки має отримати, а решту залишає собі. Ось це право - право на остаточний дохід визначає кому належить економічна влада.

Ну і хто конкретно є “королем гори”, кому належить економічна влада? Спочатку вона належала власникам фактору виробництва "земля" - поміщикам (власникам помістя), феодалам (власникам феоду), джентльменам (власникам джентів), латифундистам (власникам латифундій). І феодали вважали, що ця влада дана їм богом і назавжди.

Потім економічна влада перейшла до власників фактору виробництва "капітал" - фабрикантам, заводчикам, банкірам, одним словом капіталістам. І капіталісти теж почали вигадувати “кінець історії” у зв’язку із “остаточною перемогою капіталізму” в боротьбі за економічну владу.

Але еволюція виробничих відносин триває. Тому нам треба не просто дізнатися хто став наступним “королем гори” після власників капіталу. Людству пора перестати бути жертвою стихійності цих процесів. Настав час пізнати закони взаємовідносин між факторами виробництва і почати їх використовувати на благо людства так, як ми використовуємо закони фізики і хімії.

Більшість досі переконана, що економічну владу дає повноваження “володіння”. Стань власником і тибудеш “королем гори”! Але повноваження “володіння” робить лише юридичним власником, тобто тим, хто несе відповідальність (юридичну, економічну, моральну) за результати господарювання. Якщо ти матимеш повноваження “володіння”, але не мати повноваження “право на дохід”, то ти будеш нести відповідальність за результати господарювання, але економічної влади ти мати не будеш.

Найбільша таємниця сучасної економіки та, що головним фактором виробництва є не власник, а той, хто має повноваження “право на дохід”. Коли власники капіталу (які мали повноваження “право на дохід” останні три сторіччя) його втратили, то з ним вони втратили і економічну владу.

Це стало шоком. Так само, як шоком для людства став момент коли економічну владу втратили власники землі які мали її до капіталістів протягом десяти тисяч років. Хто ж отримав економічну владу і став наступним після власників капіталу “королем гори”? Маркс стверджував, що економічна влада від капіталістів перейде до трудівників. І на початку ХХ сторіччя в цьому ніхто не сумнівався, ні прозвісники світової пролетарської революції, ні охоронці капіталістичного ладу. Але все пішло не так.

Глобальний виклик сучасної епохи

У ХХ сторіччі відбувся перехід від дрібного капіталізму, описаного Марксом, до нової економічної системи - капіталізму корпоративного. З новою соціально-економічною моделлю народилися нові, невідомі раніше проблеми. Головною серед них стало постаня нового гравця в боротьбі за екоомічну владу - власників фактору виробництва “підприємницький талант”, менеджерів.

Напочатку функції менеджера здійснював сам власник. Але на заміну дрібним підприємствам прийшли корпорації. Не існує в світі корпорації, в якої був би одноосібний власник. Співвласниками корпорацій є тисячі акціонерів. Жоден з них не має повного права на майно корпорації і не може поводити себе як одноосібний господар. І чим більше зростали корпорації, тим складніше ставало назвати навіть власника контрольного пакету акцій. Крім того, коли виникає корпорація, де працюють одночасно тисячі працівників, власник змушений делегувати своє повноваження “управління” керівникам філій, цехів, підрозділів і дільниць. Усім тим, кого називають менеджерами.

По-друге, жоден найталановитіший власник не здатен одноосібно забезпечити планування роботи сучасної корпорації. Запровадження нових технологій, прогноз кон'юктури ринків, планування переходу на нові види продукції - усе це в сучасній корпорації теж здійснює не власник, а вузький фахівець, який теж є менеджером. Так, власник передає менеджеру своє друге повноваження - “розпорядження”.

По-третє, для здійснення своїх функцій менеджерам потрібні кабінети, конференц-зали, представницькі автомобілі і літаки. Вони разом із виробничими фондами теж є частиною капіталу корпорації. Усім цим капіталом “користуються” не власники-акціонери, а менеджери корпорацій.

Так влада в сучасній корпорації поступово, але невблаганно переходила від власника-капіталіста до менеджера-управлінця, що власником не був, але управляв, розпоряджався і користувався чужим капіталом. Власники-акціонери перед цими процесами були безпорадними, їх спротив наростаючій владі менеджерів (якщо він виникав) був неефективним і тільки ускладнював роботу корпорації.

Ці процеси назвали "революція менеджерів". Їх суттю стало відчуження власника від капіталу. Так глобальним викликом сучасної епохи стала поступова втрата власником економічнї влади, відчуження власника від капіталу.

Менеджери управляли і розпоряджалися капіталом корпорацій краще власників. Продуктивність праці зростала швидше, ніж при класичному капіталізмі і всі були задоволені. У власників швидко зростали прибутки, у трудівників ще швидше зростали зарплати. І все це ціною передачі менеджерам частини економічної влади.

Усі описані вище процеси відбувалися і в Радянському Союзі. Під час НЕПу була створена мережа корпорацій, через яку здійснювалося управління економікою. Управляли радянськими корпораціями призначені директори-менеджери, а компетенції розпорядження та користування спочатку були у корпоративного власника - партноменклатури.

Науково-технічний прогрес та зростаюча концентрація капіталу ставила все більш жорсткі умови до перспективного планування. Тому у середині шістдесятих, під час косигінської реформи партноменклатурі довелося делегувати номенклатурі господарчій компетенцію розпорядження. Врешті-решт, директорат перебрав собі і повноваження користування. Тобто, в радянській економіці тривали ті ж процеси, що і на Заході.

Проте при передачі різних повноважень від власника до менеджера, і на Заході, і в СРСР головне право - право на дохід - незмінно залишалося в руках власників (акціонерів або партноменклатури). Хоча власники втрачали одне повноваження за одним, але “королем гори”, центральною фігурою економіки вони поки залишалися. Так було до 1991 року.

"Революція менеджерів" в Україні

Головним, що сталося у 1991 році, був не розвал Радянського Союзу і здобуття Україною незалежності, не "перехід до ринку", а втрата власниками (і старим - партноменклатурою, і новим - акціонерами) повноваження “права на дохід”. Відтепер головним фактором виробництва і на рівні підприємства і загалом в економіці, центральною фігурою "парасолькового контракту", “королем гори”, тим, хто здобув економічну владу став фактор виробництва "підприємницький талант". Менеджери. Бо повноваження “право на дохід” здобули вони.

Незважаючи на те, що частка прибутку в структурі ВВП України за пострадянські роки зросла з 21% (середній показник для стабільної економіки) до 47% (ненормально високий, чи не найбільший показник у світі), прибутковість виробничих корпорацій (доходи власника) стала від`ємною. Кількість збиткових, але активно функціонуючих виробничих підприємств в Україні перевищила 2/3, сягнувши у 2005 році у Харківській області 82%.

Дохід підприємств почали отримувати не власники-акціонери, а менеджери: спочатку директори цих підприємств, потім менеджери-посередники, потім менеджери-симбіоти. Олігархи - це не капіталісти - власники капіталу, олігархи - це менеджери, що управляють і отримують дохід з майна, яким вони управляють. Дехто отримав такого доходу стільки, що викупив підприємства. Але дохід вони продовжують отримувати не тому, що стали власниками, а тому, що продовжують управляти.

"Революція менеджерів" в пострадянській Україні розвивалася у три етапи: етап директорів, етап менеджерів-посередників та етап симбіотичних надкорпорацій.

Перший етап - етап директорів - час коли дохід отримували директори підприємств, які управляли цими підприємствами при радянській владі і продовжував керувати ними і після розвалу СРСР.

Занижені ціни на готову продукцію, на здачу в аренду та продаж майна, завищена ціна на ресурси, завищена зарплата дирекції - усе це були механізми реалізації на етапі директорів менеджерами новонадбаного повноваження - "право на дохід" від чужого (спочатку державного, потім акціонерного) майна.

Головним інструментом реалізації менеджерами “права на дохід” стали засновані ними посередницькі фірми. Бо закуповувати ресурси та збувати продукцію підприємство почало через малі підприємства, створені директорами. Саме ці процеси створили ситуацію, коли 80% виробничих підприємств - збиткові, але при цьому частка прибутку у ВВП вдвічі вище нормальної. Бо збиткові - виробничі підприємства, а прибуток зосереджувався в посередницьких.

Коли виробничі підприємства залишились без доходу, економіка почала розсипатися. Селяни не могли ні купити бензин, ні продати цукор, нафтопереробні комбінати не могли ні купити нафту, ні продати бензин... Тому виникла сила, що взяла на себе міжгалузеву координацію. Наступив етап менеджерів-посередників.

Менеджери-посередники не вирощували буряк і не видобували нафту. Вони створили посередницькі корпорації які здійснювали міжгалузеву координацію. Спочатку вони працювали в кредитно-фінансовому секторі (трасти, дешеві державні кредити), потім у газовому секторі, потім на ринку нафтопродуктів, потім на структурах розподілу електроенергії - обленерго, потім як зернотрейдери...

Наприклад, у 1997 році основним видом їх діяльності були поставки нафтопродуктів на село. Вони брали російську нафту і як давальницьку сировину віддавали на нафтопереробний завод. Отриманий бензин вони міняли по бартеру на цукор (олію, м'ясо...), якими розраховувалися за нафту.

На той момент собівартість бензину на нафтопереробному комбінаті складала 15 копійок за літр. Ринкова ціна на заправках була 60 копійок за літр. А вартість бензину по бартерним угодам - 120, підстрибуючи в посівну і жнива до 240 копійок за літр. Так менеджери-посередники, отримуючи бензин по 15 копійок за літр і продаючи його по 120-240 копійок за літр, вилучали дохід і нафтопереробних комбінатів і селян. Менеджери-посередники почали отримувати дохід виробничих підприємств, якими вони не тільки не володіли, а навіть не управляли.

“Право на дохід” менеджерів-посередників формується за рахунок скорочення прибутку акціонерів-власників і зарплат робітників не одного конкретного підприємства. Подорожчання бензину, хліба, електроенергії б'є по всій економіці. Через механізми міжгалузевої експлуатації рента менеджерів на етапі менежерів-посередників починає формуватися за рахунок усієї національної економіки. Але через таку їх “допомогу” падає Національний Дохід країни. Прибутковість їх операцій падає з десятків тисяч до сотень відсотків річних. В цей момент менеджери-посередники починають витіснятися новим конкурентом у здійсненні “права на дохід” - менеджерами-симбіотами.

Третій етап еволюції системи з відчуженням власника від капіталу - етап симбіотичних надкорпорацій. Такі надкорпорації виникли, перш за все, у вугільній галузі, на залізничному транспорті, в металургії... На відміну від менеджерів-посередників, які постійно змінювали сектор своєї присутності, менеджери-симбіоти контролюють один конкретний виробничий ланцюжок. Вони прив'язані до конкретної галузі. В Україні, перш за все, в металургії (СКМ Ахметова, ІСД Тарути, "Приват" та інші), в Росії - в нафтогазовому секторі і вже стали символом сучасної епохи.

Корпорація-симбіот являє собою надкорпорацію, яка в процесі виробництва-розподілу займає місце над звичайними виробничими корпораціями. Вона не втручається в процес виробництва, а лише маніпулює товарними потоками між підприємствами конкретного виробничого ланцюжка. Ресурси на виробничі підприємства поступають через посередницькі фірми - філії корпорації-симбіота. І готова продукція збувається через посередницькі підрозділи корпорації-симбіота.

Виробничі підприємства отримують можливість працювати. Але, маніпулюючи цінами на ресурси і продукцію, корпорація-симбіот вилучає вироблений промисловими підприємствами дохід. Україна до Кризи виплавляла 40 млн. тон сталі на рік, з яких 34 продавала за кордон. Але при світових цінах на сталь у 750 $, металургійні комбінати продавали її в офшорні зони підрозділам симбіотичних надкорпорацій по 500 $, а ті вже далі продають нашу сталь по світових цінах. За одним виключенням: українським підприємствам ці “благодійники” продавали сталь по 1000 $.

На відміну від посередницьких корпорацій корпорації-симбіоти вилучають не весь можливий дохід виробничого ланцюжка, а залишають промисловим підприємствам "голодний мінімум", щоб виробництво тривало. Але на модернізацію виробництва вже не кажучи про справедливі зарплати і пенсії у них грошей немає. В той час, як в Англії з кожної тонни сталі робітники мали по 100$, українському металургу платили лише 5$.

Як і у випадку із корпораціями менеджерів-посередників, надкорпорації менеджерів-симбіотів власниками виробничих підприємств спочатку не були. Але з часом вони вилучили достатньо коштів щоб викупити виробничі підприємства, поєднавши в собі і власника і менеджера.

Коли менеджери-симбіоти стають власниками виробничих підприємств перед ними постає вибір як себе поводити. Як власники (тобто збільшувати дохідність капіталу, власниками якого вони стали) чи як менеджери (тобто продовжувати виводити доходи за межі виробництва до надкорпорації-симбіота). І менеджер в душі олігарха перемагає власника.

Статус власника вони використовують тільки для того, щоб ставити слухняну дирекцію, яка буде працювати через їх посередницькі підрозділи. Контрольний пакет акцій промислових підприємств убезпечує їх від втручання з боку власників малих пакетів акцій, держави та робітників виробничих підприємств.

І хоча виробництво сталі впало в 2,5 рази, “рента менеджерів” чотирьох симбіотичних корпорацій в металургіїсклала більше 10 мільярдів доларів на рік. Вони знищили економіку справедливості, пожертвувавши внутрішнім ринком, щоб отримувати надприбутки. Але на Заході розпочалася Криза. Через 4 місяці продаж української сталі впав на 50%, через 6 місяців до 37%. Стало неможливо виробляти сталь тут і через посередника продавати її там.

Перед Україною постав жорсткий вибір. Якщо буде збережена економіка насправедливості з її мізерним ринком внутрішнього споживання, то ми втратимо базові галузі нинішньої економіки України - металургію і хімію - так, як вже втратили базову галузь економіки УРСР - машинобудування. І тоді економіка України деградує до рівня добувної промисловості. І Україна стане “банановою республікою”, де нашими “бананами” буде не сталь, а руда.

Або ми відновимо внутрішнє споживання. Але для цього необхідно відновити економіку справедливості.

"Революція менеджерів" на Заході

На жаль, здобуття менеджерами “права на дохід” не є суто українським чи регіональним, пострадянським явищем. Не тільки в сусідній з нами Росії, але і в найрозвиненіших країнах Заходу менеджери вже відібрали у власників капіталу компетенцію “право на дохід”.

Почнемо з головного - з доходів: ще до початку Кризи лише кожен п'ятнадцятий (менше 7%) з тих, хто складає 1% найбільш багатих американців, отримують свої доходи у якості прибутку на вкладений капітал, тоді як більше половини найбагатших американців працюють на адміністративних посадах у великих кампаніях, тобто є   менеджерами. Після Кризи ці процеси набрали просто непристойних розмірів. Наприклад, коли корпорація Дженерал Моторс отримала допомогу у 60 мільярдів доларів, то на наступний день 20 мільярдів були роздані топ-менеджерам у якості бонусів.

Більше того, збільшення доходів менеджерів відбувається у тих самих формах, що і в пострадянських країнах. З одного боку, менеджери як пострадянські директори починають привласнювати дохід корпорацій, якими керують. Як легально (через збільшення витрат на менеджерів відносно доходів акціонерів та робітників), так і нелегально. Перед Кризою кожний рік приносив усе нові скандали у найбільших корпораціях Заходу. "WorldCom", "Енрон", "Пармалат", "Артур Андерсен" стали символом передкризової епохи.

З другого боку, як і в пострадянських країнах, на Заході виникли корпорації менеджерів, що самі виробництвом не займаються, а надають послуги з управлінського характеру - консалтингові корпорації. Консалтингові корпорації самі не виробляють ніякої матеріальної продукції. Вони надають промисловим корпораціям послуги фактору виробництва "підприємницький талант": розробку оптимальної структури фірми та юридичної і бухгалтерської взаємодії між її підрозділами, проведення маркетингових кампаній, пропонують підготовку та супровід інвестиційних проектів, комплекс уніфікованих комп'ютерних пакетів програм управління цією оптимізованою структурою та уніфіковані комп'ютерні мережі управління бізнесом промислової корпорації, тощо.

При цьому консалтингові корпорації не просто живуть за рахунок доходу, створеного промисловими корпораціями. Частка доходів, яку промислові корпорації направляють консалтинговим корпораціям росте в десятки разів швидше, ніж середні темпи зростання самих промислових корпорацій. Перед Кризою, коли зростання світової економіки знизилось до 5-6% на рік, а в найбільш розвинених країнах до 2-3%, темпи зростання консалтингових корпорацій склали біля 70% на рік.

Менеджери Заходу так само як і менеджери пострадянських країн отримали повноваження “право на дохід”, стали “королями на горі” і використовують отриману економічну владу, щоб ще більше примножувати свої доходи. А оскільки повноваження “володіння” залишилось у власників капіталу, то відповідальність за результати такого господарювання несуть акціонери, а не менеджери. Відповідальність у вигляді падіння курса акцій (обезцінення їх капіталу) та втрати дивідентів (падіння прибутку на їх капітал). Бо в менеджерів тепер нема ніяких економічних мотивацій ні підтримувати високі дивіденти, ні високі зарплати. Аналогічно менеджери Заходу вже розпочали кроки по скороченню і частки трудівників у створеному продукті. Частка зарплат у ВВП країн Євросоюзу вже з’їхала з 70-75% до нижньої межі економіки справедливості і балансує на рівні 60%. Тобто менеджери Заходу впевнено ведуть свої країни до згортання в своїх країнах економік справедливості.

Руйнуються фундаментальні підвалини нашого світу - система мотивацій. Досі світ жив по головному правилу капіталіста: вклав долар, отримав два. Але після того, як менеджери взяли владу, вклавши гроші, акціонер перестав отримувати прибуток на свій капітал.

На заміну бажанню капіталіста примножити свій капітал приходить прагнення менеджера встановити контроль над усе зростаючою кількістю чужого капіталу. Тому там, де владу взяли менеджери, новий капітал перестає створюватися. Менеджери беруть під контроль чужі капітали, чужі заводи і галузі, але не прагнуть створювати нові, як це було коли економічна влада належала власникам капіталу. Ми вже знаємо, що буває коли руйнується економіка справедливості. Що стане зі світом, який не прагне створювати нові капітали?

Капіталісти безпорадні перед менеджерами. Мільйонам акціонерів, які розпорошені і майже не збираються разом, протистоять мільйони менеджерів, які згуртовані спільною роботою і спільним інтересом. І яким вже належить економічна влада. Якщо ближчим часом глобальному виклику сучасності не буде дана відповідь, то жахи Великої Депресії та її дітища - Другої Світової війни здадуться забавкою у порівнянні з тими потрясіннями, які чекають людство.

"Революція менеджерів" і трудівники

А яка різниця нам, людям праці до того, що власники втратили контроль над економікою? Вони ж наші класові вороги? Так їм і треба! Але три обставини змушують нас, трудівників, взятися до вирішення проблеми відчуження власника від капіталу.

По-перше, жертвою нових тектонічних зсувів стали не тільки власники, але і трудівники. Якщо недоотримані прибутки власників-акціонерів в Україні складають біля 20 млрд доларів щорічно, то недоотримані зарплати і пенсії складають більше 50 млрд.

По-друге, сертифікатна приватизація зробила українських трудівників акціонерами-співвласниками. Більше того, 70% українських підприємств були приватизовані на користь трудового колективу. І тепер більшість трудівників відчули на собі безпорадність власника не як якусь абстракцію. Робітники виявилися повністю безпорадними перед процесами, що розгортаються на їх рідному підприємстві, не тільки як робітники, але і як формальні господарі, співвласники.

Але головне те, що власники не змогли і ніколи не зможуть дати відповідь на виклик сучасності. Розпорошені акціонери, та ще й озброєні ідеями лібералізму, самозакохано теревенять про "шкідливість втручання держави в економічні процеси". Вони як той дурень, що кричав на цвинтарі "таскати вам не перетаскати". Вони не розуміють, що відбувається і як англійське адміралтейство, яке завжди готове до попередньої війни, воюють з супротивниками попередньої епохи - державою і трудівниками. Вони не усвідомлюють чиєю жертвою вони стали.

Менеджери ж, отримуючи вигоду, здобувши економічну владу, не тільки не збираються нічого міняти. Вони будуть боронити існуючу модель економічними і політичними засобами. А якщо треба буде, то і силовими. В 2007 році російська Дума вже проголосувала закон, який дозволяє корпораціям створювати власні армії. В Україні менеджери поки обходяться послугами кримінальних бригад.

З усіх факторів виробництва тільки трудівники так само згуртовані існуючим способом виробництва, як і менеджери. Тільки трудівників більше, ніж менеджерів.

З усіх факторів виробництва тільки трудівники здатні до таких же організованих дій, як і менеджери. Тільки трудівники, на відміну від менеджерів, мають досвід позитивних солідарних дій в ім’я свободи, справедливості і соціального проресу.

І найголовніше, тільки трудівники є незамінним фактором виробництва - тільки вони створюють матеріальні і нематеріаьні цінності, усе те, що називається Цивілізація.

Тому нема в світі іншої сили, крім трудівників, здатної взяти під контроль тектонічні зсуви, що потрясають Україну і Світ, подолати відчуження власника від капіталу і повернути людство на шлях соціального та економічного прогресу.  

ДО “ЗОЛОТОГО МІЛЬЯРДУ” УКРАЇНУ ПРИВЕДУТЬ ТРУДІВНИКИ

ПОДОЛАННЯ ВІДЧУЖЕННЯ

Ідеологія як інструмент

Карл Маркс порівняв капіталізм із учнем чарівника, який викликає джина, а потім не може з ним впоратися. Перехід економічної влади від власників капіталу до менеджерів викликав такі ж тектонічні зсуви, як і ті, що були, коли капіталісти відібрали економічну владу у феодалів. І як капіталісти не могли впоратися із роздмуханим ними економічним ураганом, так і менеджери безпорадні перед розбурханою ними стихією.

Першу спробу віднайти спосіб взяти під контроль суспільні зсуви зробив молодий Карл Маркс. У двадцять шість років він пише "Економічно-філософські рукописи 1844 року", що стали основою, наріжним каменем усього храму марксизму. Усі основні ідеї та постулати марксизму були проголошені в цій невеликій роботі. "Капітал", "Маніфест" та інші його роботи лише розвивали ідеї, закладені в "Рукописах".

Саме в цій роботі Маркс називає основне джерело глобальної кризи капіталізму яке викликало кризи перевиробництва і світові війни, а, головне, розділеність людства, несвободу і несправедливість. Джерелом кризи він назвав не "експлуатацію людини людиною", не "капіталістичний спосіб виробництва" і не "класову боротьбу між пролетаріатом і буржуазією". Основним джерелом Несправедливості і Несвободи за Марксом стала безпорадність людини перед капіталом, який змушує діяти проти власних інтересів. Він назвав цю безпорадність "відчуженням праці від капіталу".

Відповідно головним завданням, шляхом звільнення Маркс назвав не "пролетарську революцію", не "єднання пролетаріату усього світу", не "диктатуру пролетаріату" і, навіть, не "комунізм". Усе це за Марксом - лише інструменти більш чи менш здатні вирішити основне завдання капіталістичної епохи - "подолання відчуження праці від капіталу". Це було геніальне одкровення, але як сказав Ганді: “Потурбуйтеся про засоби - мета потурбується про себе сама”.

За півтора сторіччя, що минули від усвідомлення проблеми було запропоновано лише два шляхи подолання такого відчуження: ліквідація приватної власності на засоби виробництва та соціалізація. Шлях подолання відчуження через ліквідацію приватної власності на засоби виробництва запропонував сам Маркс в тих же "Рукописах", а реалізована вона була в СРСР. Можна скільки завгодно говорити, що "соціалізм в СРСР був неправильний", що він був "з перекосами", але основний постулат Маркса - ліквідація приватної власності на засоби виробництва - був виконаний. Приватної власності на засоби виробництва в СРСР не було. Але подолати відчуження праці від капіталу в СРСР так і не вдалося. Кінець “соціалізму” радянського зразка став не тільки крахом суспільно-політичної формації, а, перш за все логічним наслідком подолання відчуження праці від капіталу шляхом ліквідації приватної власності на засоби виробництва.

Чи варто лаяти за це радянських комуністів? Вони все зробили "по Марксу". Фундаментальної помилки припустився сам Маркс. Адже праця була відчуженою від капіталу, а форма власності цього капіталу (приватна, державна, акціонерна, кооперативна) значення не мала. Треба "долати відчуження", а не міняти форму власності.

От в СРСР ліквідували приватну форму власності, але трудівник залишився так само відчужений від того капіталу, на якому він працював, як і "при капіталізмі".

Правда, уся власність в СРСР вважалася спочатку "загальнопролетарською", потім "загальнонародною", а під кінець "державною". Але чим така співучасть у володінні відрізнялася від співучасті у володінні державним майном громадянами капіталістичних країн? Пільги, зниження цін на суспільно значиму продукцію, суспільні фонди споживання були і там. Та що там "капіталістичні країни". Дві з половиною тисячі років тому у загальнодержавній власності давніх Афін були срібні копальні. Доходи від цих копалень розподілялися порівну між громадянами, а в скрутний час за рішенням Народних Зборів були спрямовані на будівництво флоту, того самого, що переміг персів у Саламінській битві. Але хіба ці суспільні фонди споживання зробили рабовласницькі Афіни комуністичною державою?

Більше того, відчуження праці від капіталу не зводиться до розподілу доходу від капіталу. Усі пам'ятають знамениту формулу Маркса "4 години - на себе, 4 години - на капіталіста". Але навіть якщо віддати працівнику весь вироблений ним дохід, працівник все одно залишиться відчуженим від капіталу!

По-перше, працівник капіталом не управляє. Не він приймає рішення скільки працювати і яку продукцію випускати. По-друге, працівник капіталом не розпоряджається. Не він приймає рішення як той капітал буде розвиватися, які нові верстати будуть куплені, які нові технології будуть запроваджені. А значить не може вплинути на те робітники яких спеціальностей, в якій кількості будуть потрібні на виробництві з часом. По-третє, працівник капіталом не користується. Автомобіль підприємства його не возить на роботу, у кращих кабінетах, на кращих меблях він не сидить і на корпоративні прийоми його теж не запрошують.

Гріх звинувачувати Маркса за те, що він не продумав ці аспекти відчуження. Особливість розмиття повноважень власника капіталу вивчає інституціоналізм. Цей підрозділ економіки народився вже після смерті Маркса у ХХ сторіччі, а прориву досяг взагалі у 80-х роках ХХ сторіччя. Але можна звинуватити тих марксистів, які впали у фарисейство і догматизм, намагаючись зупинити розвиток лівої ідеології. Кінець їх був сумний, справа якій вони служили занепала, а самі пострадянські комуністи деградували настільки, що перестали бути прогресистами і кличуть сьогодні не вперед, а в минуле.

На противагу комуністам, соціал-демократи постійно шукали нових шляхів подолання відчуження трудівника від капіталу, використовуючи сучасні досягнення суспільного знання.

Для початку, відмітимо, що соціал-демократи не відмовилися від такого інструменту, як націоналізація підприємств, або навіть цілих секторів економіки. Але розглядають вони націоналізацію не як панацею від усіх хвороб, а як інструмент реалізації суспільних інтересів: "…Ані приватна, ані державна власність самі по собі не є гарантією економічної ефективності чи соціальної справедливості… Але соціальний контроль над економікою - це мета, якої можна досягти шляхом різноманітних економічних засобів…" стверджує Стокгольмська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу.

Головним інструментом подолання відчуження в руках соціал-демократів стала соціалізація. Перефразовуючи класика, ми можемо сказати: соціалізація, соціалізація і ще раз соціалізація. Першим шляхом подолання відчуження працівника від капіталу стала соціалізація виробництва. Говорячи простою мовою, - участь працівника в прийнятті економічних рішень на рівні свого верстату, цеху, заводу, корпорації, галузі та економіки, в цілому. Пункт 61 Стокгольмської декларації Соцінтерну наголошує: "Не існує єдиної чи завершеної моделі економічної демократії і в різних країнах є можливості для сміливих експериментів. Але головний принцип очевидний - не просто офіційний юридичний контроль з боку держави, а суттєва участь самих працівників та їх об'єднань у прийнятті економічних рішень."

Як так, підкинуться ліберали. А навіщо ми капіталістичну революцію робили? Щоб мій найманий працівник командував на моєму підприємстві? Саме так, панове. По всій Європі працівники давно вже беруть участь в прийнятті економічних рішень. І в Японії. І в США. Пам'ятаєте улюблений вислів лібералів: "Що добре для Дженерал Моторс, те добре і для Сполучених Штатів Америки"? Так от, в корпорації Дженерал Моторс (за ініціативою дирекції!) була проведена спеціальна програма по залученню працівників до співучасті в управлінні корпорацією.

Чому? Тому, що "гаряча" війна - день позаминулий, "холодна" війна - день минулий, а сьогодні іде війна ефективностей. І ця війна показала, що найбільш ефективні саме ті підприємства, де є система зворотнього зв'язку. Підприємства, де працівники знають що вони роблять, для чого вони це роблять і розуміють, що вони працюють, перш за все, на себе і для себе. І, з огляду на усе це, бажають і мають можливість робити свою роботу краще, а діяльність корпорації ефективнішою.

На Заході до складу Спостережних рад, що наглядають за діяльністю виконавчих дирекцій корпорацій включені представники робітників корпорацій. І це не маловпливові, некомпетентні одинаки. В залежності від галузі, у Спостережних радах корпорацій Німеччини, Франції, Швеції, а тепер і Польщі, Чехії, Угорщини частка представників працівників складає від 30% до 50%! І сьогодні трудівник на заводах Вольво чи Дженерал Моторс має більше прав, можливостей і бажання брати участь в управлінні своїми підприємствами, ніж трудівник на ХТЗ і в нинішні, і в радянські часи.

Другий напрямок соціалізації - соціалізація розподілу - участь працівників у розподілі доходу корпорацій, галузей та країни, в цілому. Якщо ідея соціалізації виробництва у лібералів викликає ступор, то соціалізація розподілу прокидає їх до праведного гніву. Допустити когось до розподілу свого власного доходу? Нечувано!

Дійсно, нечувано в Україні. Але найуспішніші корпорації Європи, Америки і Японії давно відраховують частину свого доходу до корпоративних фондів споживання. Розмір цієї частки та програми фінансування узгоджується з працівниками, а реалізація цих програм відбувається під управлінням їх об'єднань - профспілок.

Третій напрямок соціалізації - соціалізація споживання. Більше сторіччя соціал-демократи розвивають рух кредитних і споживчих спілок та інших форм суспільного споживання. У 2004-му році - році помаранчевої революції - виповнилося 100 років з моменту заснування соціал-демократами підавстрійської України "Крайового ревізового союзу" та початку видання часопису "Економіст" - пропагандиста і організатора кооперативного, кредитного та споживчого руху.

Усі три напрямки соціалізації - соціалізація виробництва, соціалізація розподілу та соціалізація споживання покликані дати відповідь на основний виклик капіталістичної епохи, сформульований Марксом - подолати відчуження працівника від капіталу. Запровадження цих заходів дозволило збудувати якісно нову соціально-економічну модель, що не є ні капіталізмом, ні соціалізмом. Вона отримала назву "держава загального добробуту".

Не будемо стверджувати, що соціал-демократам вдалося побудувати ідеальне суспільство без соціально-економічних протиріч. Відчуження трудівника від капіталу властиве для будь-якого великого виробництва і залишається і в державі загального добробуту. Справедливість, як і свободу подарувати неможливо. Пасивна, байдужа людина залишиться невільною, відчуженою і в державі загального добробуту. Але людина, яка прагне свободи і справедливості, отримує інструменти свого звільнення.

Подолання відчуження власника від капіталу

Сьогодні перед людством постала нова проблема такого ж масштабу як і відчуження праці від капіталу - відчуження власника від капіталу. Корпорація (не має значення яка - радянська, американська, німецька чи українська), полишена стихійному розвитку, неминуче опиняється в тенетах безконтрольної влади менеджерів. І менеджери починають обкрадати власника, хто б він не був, акціонери чи держава. Але і без менеджерів корпорація існувати не може. Як же відновити ефективність роботи корпорацій?

"Старі ліві" традиційно пропонують націоналізацію. Але ці ліки не дадуть результату. Махінації менеджерів почалися саме на державних підприємствах. Як і у випадку відчуження праці від капіталу націоналізація сама по собі відчуження не долає.

Може допоможе державний контроль? Але ні, проблема олігархічної економіки це і не проблема слабкості держави. В Росії при тотальному контролі держави за економічною діяльністю, чортополох олігархії розквітнув ще нестримніше, ніж в Україні.

Ліберали у якості панацеї пропонують приватизацію і лібералізацію. Але півтора десятиріччя тотальної приватизації теж не дали результатів. А лібералізація, читай невтручання, для олігархів як мед на душу.

Відчуження власника від капіталу породжене такими ж глибинними причинами і викликає такі ж тектонічні зрушення, як і процес відчуження праці від капіталу. Тому відповідь на олігархізацію слід дати на такому ж фундаментальному рівні.

Як відчуження праці від капіталу вдалося подолати за рахунок соціалізації, так і відчуження власника від капіталу можна подолати тільки через механізми соціалізації. Але тепер соціалізації потребують не тільки трудівники, але і всі суб'єкти соціально-економічних відносин, всі фактори виробництва: трудівники, власники землі і капіталу та навіть менеджери.

Досьогодні еволюція відносин власності нагадувала гру в “короля на горі”, фактори виробництва по черзі перебуваючи на горі економічної піраміди, на повну силу користувалися своїм панівним положенням та економічною владою, утверджуючи їх та пригноблюючи інші фактори виробництва. Спочатку власники землі (усі ці барони, латифундисти, джентльмени і поміщики) пригноблювали трудівників та власників капіталу. Будь-який феодал мав повну владу не тільки над життям і доходами трудівників, але і над життям і доходами торгівців та банкірів. Потім власники капіталу постійно демонстрували свою владу трудівникам і власникам землі. І в страшних снах трудівники здригаються при слові “звільнення”, а фермери при натяку на “невиплачену закладну на землю”. А сьогодні менеджери демонструють м’язи трудівникам, власникам землі і акціонерам.

Невже людство, розірвавши пути феодалізму політичного і соціального виявиться безсилим перед феодалізмом економічним? Невже еволюція відносин власності завжди буде повторювати один і той же сценарій: повалення старого “короля гори”, економічну владу здобуває новий фактор виробництва, який зразу перетворюється з пригнобленого в пригноблювача? Невже це правильно, щоб за диктатурою феодалів прийшла диктатура капіталістів, а за нею диктатура менеджерів, за якою приийде диктатура трудівниа? І так нескінченно...

Комуністи, продовжуючи грати в економічний феодалізм, обіцяли “зтерти на порох” власників всіх факторів виробництва, крім праці. Ми не будемо йти цим шляхом. Настав час емансипувати найзакритішу і найконсервативнішу частину людських відносин - економічні відносини. Політика, сімейні стосунки, міжрасові відносини і ставлення до сексуальних меншин давно зазнали демократичних перетворень. І тільки економічні відносини залишаються неемансипованими, зберігаючи феодальну структуру, феодальні відносини і феодальне мислення.

Але людство в своїй еволюції підійшло до межі, коли збереження феодалізму у економічних відносинах загрожує його існуванню. Втрата власниками капіталу частини економічної влади (повноважень “управління”, “розпорядження” і навіть “користування” супроводжувалося збільшенням продуктивності економіки з 200% за століття до 600%. Але після здобуття менеджерами повноваження “право на дохід” економіка почала котитися в прірву. Власники капіталу не бачать сенсу вкладати його в справу яка приносить прибутки не їм, а трудівники не бачать сенсу ефективно працювати, бо результати їх праці по над голодним мінімумом будуть у них вкрадені. Якщо менеджери збережуть за собою всю повноту економічної влади, то падіння людства буде страшніше, ніж після краху Римської імперії.

Тому ми пориваємо із традицією економічного феодалізму. Ми відмовляємося від влади “короля на горі” для себе, але і не довіримо тепер її нікому, ні власникам землі, ні власникам капіталу, ні менеджерам. Настав час демократизувати економічні відносини, зруйнувати кайдани економічного пригноблення, незалежно від того, від кого воно виходить. Віднині ми збудуємо економіку не на феодальних, а на демократичних засадах. Соціалізація має стати інструментом емансипації всіх факторів виробництва. Тільки економічна демократія, солідарний розподіл економічної влади між усіма факторами виробництва (власниками землі, капіталу, праці і менеджерами) і їх солідарна відповідальність за результати діяльності здатні не тільки подолати відчуження праці від капіталу і власника від капіталу, але і збудувати економіку справжньої справедливості і нечуваної донині ефективності.

А поки одночасне відчуження капіталу і від власника і від працівника об'єктивно зробило трудівників і акціонерів союзниками в боротьбі за свої права. Соціалізація, як інструмент подолання відчуження, необхідна і працівникам і акціонерам-співвласникам корпорацій. Більше того, в умовах України, коли 70% підприємств було приватизовано на користь трудового колективу працівник і співвласник-акціонер це, як правило, одна і та ж особа.

Тому наше гасло : "справедливому розподілу доходу має передувати перерозподіл економічної влади". Відповідальність за долю корпорацій будуть нести не тільки менеджери, але і трудівники та співвласники-акціонери. Власники, менеджери і трудівники повинні діяти соціалізовано, як одна команда, об'єднана спільним інтересом, максимально сприяючи ефективності роботи корпорації в цілому. Коротко нашу мету можна сформулювати так: "Соціалізовані корпорації замість олігархічних!"

Першим кроком спрямованим на подолання відчуження власника від капіталу буде соціалізація виробництва. Соціалізація буде запроваджена, по-перше, на рівні підприємств та корпорацій. Спостережна рада, до складу якої ввійдуть представники працівників корпорації не допустить створення схем, в яких прибуток осідає не у виробничому підприємстві, а у посередницьких структурах. Навіть якщо ці схеми влаштовує власник контрольного пакету акцій, представники трудівників у Спостережній раді разом з іншими акціонерами просто змінять дирекцію, яка перекачує прибуток підприємства до посередницьких структур.

Наше перше завдання - законодавчо гарантувати представництво трудівників в Спостережних радах підприємств України. Після відвоювання цього механізму соціалізації профкоми стануть основним інструментом боротьби з олігархічними схемами на рівні підприємства.

По-друге, для перебудови економіки із залежної в самодостатню буде створено тристоронні комісії з представників держави, роботодавців і галузевих профспілок для управління перспективним розвитком галузей. І найпершим завданням профспілкових делегацій в галузевих трипартитних комісіях стане руйнація схем нееквівалентного міжгалузевого обміну. Міжгалузеві баланси буде відновлено, а схеми олігархів в енергетиці, металургії, транспорті по викачуванню ресурсів з інших галузей - зруйновані.

Наше друге завдання - законодавчо гарантувати повноваження права і повноваження тристоронніх галузевих комісій та права представників профспілок та об’єднань роботодавців. Основний тягар запровадження цього механізму соціалізації ляже на галузеві профспілки.

Соціалізованими мають бути не тільки окремі підприємства, але і вся економіка. Економіка України являє собою дуже нерівномірну структуру. Складаючись із майже 100.000 підприємств, основні багатства, тим не менш, створюються лише на 1000 з них: 4-х хімічних, 8-ми нафтопереробних, 15 металургійних, декількох феросплавних, гірничо-збагачувальних, тощо. 1% підприємств на яких працює третина всіх трудівників дають основну масу доходів усієї економіки України. Саме над цими підприємствами і встановили свою владу олігархи і вивозять їх доходи за кордон.

Ми не претендуємо на ці доходи, але суспільство через профспілки контролюватиме доходи ключових підприємств національної економіки та їх спрямованість на розвиток, на повторну хвилю індустріалізації, на відновлення машинобудівного потенціалу України.

Наше третє завдання - законодавчо гарантувати права і повноваження представників профспілок у Раді Соціального Партнерства (аж до права законодавчої ініціативи) в частині контролю за управлінням, розвитком, розподілом доходу ключових підприємств України.

Але соціалізація виробництва - лише один бік соціалізації. Не менш важливим завданням є соціалізація розподілу. Трудівники, ті хто створюють всі блага, всі цінності, крім зарплати мають право на частину прибутку. Говорячи економічною мовою "право на дохід" має бути соціалізовано, не просто повернуте власникам, а коопероване між усіма факторами виробництва.

Здійснення права на дохід в частині фактору виробництва "робоча сила" буде реалізоване у формах корпоративних фондів споживання які будуть фінансувати за рахунок прибутку підприємств соціальні програми (оздоровлення трудівників, будівництво житла, підвищення кваліфікації і перенавчання). Управління цими фондами буде в руках профкомів підприємств.

Наше четверте завдання - законодавчо гарантувати створення корпоративних соціальних фондів споживання і передати їх під управління профспілок.

Третій напрямок соціалізації - соціалізація споживання. Соціалізоване споживання в Україні розвинуто доволі потужно і має давні традиції. Мова йде, перш за все, про фонди зальнообов'язкового соціального страхування. Але реформування цих фондів ішов у напрямку протилежному як соціалізації, так і лібералізації. Соціалізовані форми були знищені, а навзамін були збудовані забюрократизовані структури, які стали такою ж жертвою олігархів, як і виробничі підприємства.

Наприклад, коли фонд соціального страхування був під управлінням профспілок, витрати на утримання апарату фонду офіційно складали 1,6% від загальних витрат фонду. Сьогодні всі фонди передано в управління державі. І тепер вони мають ефективність бюрократичних структур. Фонд зайнятості витрачає сам на себе більше чверті своїх доходів, а служба субсидій за комунальні послуги - більше 50%.

Але найяскравішим прикладом є Пенсійний фонд. Його кошти обслуговуються в банку Аваль (вже проданому іноземцям). Обслуговуються монопольно, вибору нема (скажемо, в Німеччині соціальні фонди можуть вибирати з десятка спеціально сертифікованих банків). Коштів за те, що банк оперує колосальними фінансами, які складають третину держбюджету, Пенсійний фонд не отримує (в уже згаданій Німеччині банки платять соціальним фондам комерційні відсотки).

Наше п'яте завдання - передати фонди загальнообов'язкового страхування під управління профспілок.

Будуть застосовані й інші заходи, щоб перетворити із феодальної вотчини менеджерів на вільний, соціалізований простір.

Ніякі інші заходи (ні "сильна влада", ні лібералізація, ні націоналізація) не здатні подолати олігархізацію української економіки. Тільки соціалізація, усі три її напрямки - соціалізація виробництва, соціалізація розподілу та соціалізація споживання здатні подолати джерело несправедливості і неефективності української економіки - відчуження власника від капіталу.

Соціалізована економіка - наша мета. Соціалізація економіки - шлях до подолання відчуження, шлях до побудови ефективної економіки, шлях до справедливості.

ДО “ЗОЛОТОГО МІЛЬЯРДУ” УКРАЇНУ ПРИВЕДУТЬ ТРУДІВНИКИ

ШЛЯХ ДО СПРАВЕДЛИВОСТІ

Історія людства - це шлях до свободи і справедливості. Імена Джорджа Вашингтона і Симона Болівара, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, Фредеріка Уінслоу Тейлора і Джона Мейнарда Кейнса, Улофа Пальме та Віллі Брандта склали цілі епохи цієї боротьби. Несвобода і несправедливість стали головним цивілізаційним викликом людству.

Ми знайшли багато шляхів до свободи: боротьба з рабством, колоніалізмом, сегрегацією, за права меншин та окремої людини. І хоча історичний розвиток приносить все нові види несвободи вже ніхто не сумнівається, що ми зможемо подолати і їх.

Але загальної відповіді на виклик Несправедливості людство поки не знайшло. Несправедливість в світі зростає, незважаючи на докладені зусилля. Якщо у 1960 році доходи найбагатших 20% людства перевищували доходи 20% бідніших у 30 разів, то у 2000 - вже у 61 рази.

Світ розділився на дві нерівні частини. З одного боку, в зоні свободи і справедливості розташувалися країни так званого "золотого мільярду" - 29 розвинених країн, членів Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР). Це могутні країни, які спроможні захистити свої інтереси та оберігають права своїх громадян. Саме в цих країнах панує економічна справедливість, коли частка зарплат і пенсій у не опускається нижче 60% Валового Внутрішнього Продукту, а у лідера - США - складає 74%.

А з протилежного боку знаходиться весь інший світ. Світ соціальної несправедливості і несвободи. Світ країн малопродуктивної економіки. З 23 трильйонів доларів світового валового продукту, створеного у 2000 році, 18 було зпродуковано у країнах ОЕСР. Усі інші 170 країн, включаючи Україну та Росію, виробили лише 5 трильйонів.

Доля країни та її окремих громадян тепер залежить не від посівної площі, не від чисельності населення, не від наявності корисних копалин, а від приналежності до першої чи другої групи країн. Сьогодні ступінь свободи і справедливості більше залежить від країни, в якій людина народилася, ніж від її класової приналежності. В авторитарних країнах найвищі посадовці, наділені необмеженою владою, залишаються безправними холуями без майбутнього. У країнах вільного світу представники найнижчих щаблів соціальної ієрархії мають гарантовані невід'ємні права.

Такий стан речей не є нормальним і людство це усвідомлює. Усі народи світу прагнуть справедливості. Країни "золотого мільярду" відкрили шлях до справедливості. Японія продемонструвала, що ці двері відкриті для наступників. Але більшість людства тільки намагається подолати цивілізаційне відставання, шукаючи своїх шляхів до справедливості.

Радянський Союз розвалився, намагаючись подолати цивілізаційне відставання від країн "золотого мільярду". Україна подолала бар'єр несвободи, але рухається в бік несправедливості. За 15 років виробництво в України скорочувалося, потім зростало, але зарплати і пенсії падали і падали. А поки зарплати падали, прибутки зростали. За роки незалежності рівень експлуатації в Україні виріс більше ніж в чотири рази.

Саме цивілізаційне відставання, породжене неефективністю і справедливістю є головним викликом Україні. Ось чому ми піднімаємо свій голос і ставимо завдання цивілізаційного прориву України, прориву до справедливості. В цих пропозиціях ми вказуємо шлях. Шлях цивілізаційного прориву України, шлях до справедливості.

Різні відповіді на виклик сучасності

Україна не перша країна, перед якою постав виклик сучасності. Десятки країн, сотні блискучих умів політиків та економістів як в бідних, так і в багатих країнах намагалися подолати "бар'єр несправедливості", вирішити проблему нерівномірності розвитку та несправедливого розподілу багатств у сучасному світі.

І насьогодні принаймні п'ять разів відповіді на цей виклик давалися і проводилися настільки послідовно що, були доведені до логічного завершення та дали закономірні результати. Так, що обираючи шлях, ми із самого початку можемо сказати куди він нас приведе.

Першим варіантом відповіді стала запропонована в СРСР стратегія "доганяючого розвитку". Суть її полягає у створенні замкненого, альтернативного до усього іншого світу, економічного простору. В такій зоні створюються своя металургія, своє машинобудування, своя електронна і своя авіакосмічна промисловості. В окремих секторах технології розвивалися власними силами, в інших купувалися або викрадалися. А, головне, створюються свої унікальні засоби стимулювання економіки цієї закритої зони.

В ХХ сторіччі було створено декілька таких зон: радянська, гітлерівської Німеччини, китайська, бразильська, аргентинська. Проте, хоча такі країни і мали час від часу вражаючі успіхи, але, загалом, сценарій "доганяючого розвитку" ніде не був успішним. Радянський Союз надірвався і розвалився, намагаючись "догнати і перегнати". Відставання Аргентини і Бразилії від країн Заходу продовжує наростати. Китай змушений робити усе більші діри в збудованому довкола своєї економіки паркані.

Сценарій "доганяючого розвитку" показав, що копіювання вже зроблених досягнень - безперспективне. А головний висновок, який можна винести - той, що успішною може бути тільки стратегія, яка базується на проривах в межах існуючої глобальної економічної системи.

Другим варіантом відповіді стало прагнення перерозподілу багатств між "країнами - сировинними придатками" та "країнами прикінцевого виробництва". Пропонувалися різні схеми перерозподілу багатств, щоб простимулювати розвиток бідних країн.

Тут були і "зона сопроцвітання" імперської Японії і "допомога по американські". Але найуспішнішим прикладом стала спроба країн-експортерів нафти. На початку сімдесятих років вони утворили картельне об'єднання ОПЕК і підняли ціни. Витрати багатих країн різко зросли. Якщо у 1972 році США витратили на нафту 5 млрд. доларів, то у 1975 - 48 млрд.

Для західних країн це була серйозна криза, яку досі пам'ятають, а Росія нині намагається повторити. Але, незважаючи на перерозподіл грошей, вирівнювання темпів розвитку багатих країн та країн ОПЕК так і не сталося.

Підняття цін на сировину стимулювало розробку ресурсозберігаючих технологій. Протягом 1973-78 років споживання нафти на одиницю продукції скорочувалося від 2,7% за рік у США до 5,7% за рік у Японії. Як наслідок, з 1973 по 1985 роки валовий національний продукт країн ОЕСР зріс на 32%, а споживання енергії усього на 5%.

Правда, країни ОПЕК отримали багато грошей. Але отримані кошти були вкладені не у власну економіку, а в економіку усе тих же західних країн. І Росія сьогодні отримані мільярди вкладає не у власну економіку, а тримає "стабілізаційний фонд" в західних банках. Тому, що темпи розвитку, а, значить, і прибутки на вкладений капітал там вищі. Так отримані гроші, оминувши економіку країн ОПЕК, повернулися назад і продовжили працювати на економіки країн "золотого мільярду".

Якісного стрибка у розвитку економік країн ОПЕК тоді та Росії зараз не відбулося. Вони так і залишилися "сировинним додатком". Сценарій "перерозподілу багатств" продемонстрував, що отримання країною великих додаткових коштів само по собі відставання не долає.

Третім шляхом подолання розриву у розвитку стала стратегія "інвестиційного буму", "південноазійське диво" тихоокеанських "тигрів" і "драконів". У цьому випадку країни не намагалися протиставити себе усьому іншому світу, як при "доганяючому розвитку". Навпаки, вони прагнули стати органічною частиною світової економіки. Причому найтехнологічніших, найсучасніших її секторів - автомобільного, мікропроцесорного, аудіо- та відеоелектроніки.

З іншого боку, на відміну від "сценарію перерозподілу", запропонованого країнами ОПЕК, ці країни не вивозили капітали, а навпаки, залучали їх до себе, створивши "привабливий інвестиційний клімат". З цією метою були вжиті непопулярні заходи штучного підвищення прибутковості.

"Привабливий інвестиційний клімат" створювався за рахунок надексплуатації власних громадян. Якщо в європейських країнах тривалість робочого часу обмежена 1,5 тисячами годин на рік, то в цих країнах вона сягала 2,5 тисяч годин на рік. Зарплата працівника при цьому складала від 15 дол. на день в Малайзії до 3 дол. у Китаї (в Німеччині - 25 дол. на годину).

Відтак ємність внутрішнього ринку абсолютно не відповідала рівню виробництва. Навіть запровадивши виробництво із найсучаснішими технологіями, ці країни не потрапили до “золотого мільярду”, а так і залишилися “банановими республіками”. Бо збувати продукцію вони могли виключно за кордоном, у країнах ОЕСР.

На початку результати вражали. Економічний розвиток цих країн був найвищим у світі і коливався у 70 - 80-ті роки від 7% у Тайланді до 10,2% на Тайвані. Внесок регіону у світовий ВНП збільшився з 4% у 1960 році до 25% у 1991. Але...

В результаті дійсно титанічних зусиль у цих країнах була збудована нездорова економіка, яка мала подвійну залежність від економіки зони ОЕСР. По-перше, економіка "тигрів" і "драконів" повністю залежала від збуту своєї продукції в "зоні справедливості". Ці країни мали бідне населення, що не могло купити продукцію, яку саме виробляло. По-друге, не маючи внутрішніх джерел інвестування через усе ту ж бідність населення, залежність таких економік від іноземних інвестицій мала нездоровий, наркотичний характер.

Щоб забезпечити приток інвестицій уряди усіляко сприяли корпораціям. Але поставлені у виняткові умови, кампанії поступово почали втрачати рентабельність. Результат такого "прискореного розвитку" був сумним. Як виявилося, "тихоокеанське диво" було мильною бульбашкою, зростання економік азіатських країн відбувалося з темпами у 1,5 - 3 рази меншими за приплив іноземних інвестицій. А коли на фондових ринках розібралися, що економічна система цих країн нестабільна, інвестиції припинилися і настав крах.

Головний висновок, який можна винести із сценарію "інвестиційного буму" той, що ніякі іноземні інвестиції, ніякі найсучасніші технології в несправедливих країнах не забезпечують цивілізаційного прориву і не вбережуть країну від економічного краху. Бо жодна з країн, що пішла по цьому сценарію не мала запасу внутрішньої міцності. Таким стрижнем може бути тільки внутрішній ринок, який залежить не так від чисельності населення країни, як від розміру доходів її мешканців. Якщо зростання виробництва не супроводжуватиметься зростанням доходів населення, адекватним зростанням його споживання, прориву не буде.

Сьогодні у нас на очах реалізовується четверта відповідь подолання розриву між бідними і багатими країнами - "шлях допомоги "старшого брата". Цей сценарій реалізовується у країнах - "нових членах" Європейського Союзу: Польщі, Чехії, Угорщині, Литві та інших. США його реалізували у Мексиці в рамках об'єднання НАФТА, потім в Афганістані та Іраку в рамках кампанії "експорту демократії". СРСР реалізовував його у Монголії, Китаї, В'єтнамі.

Наслідки цієї стратегії теж неоднозначні. Типовою була її реалізація в Мексиці. В країні було лібералізовано економіку, зменшено податки, приєднано до спільного американо-канадського ринку. Усі очікували колосального злету мексиканської економіки, але настала катастрофа: через півроку кожний третій мексиканець втратив роботу, економіка пішла вниз, зовнішній борг зріс у рази.

Кампанія "експорту демократії" очевидно матиме ті ж наслідки, що і кампанія "експорту революції". "Молодші брати" з вдячністю будуть згадувати лише той момент, коли "старший брат" залишить їх у спокої.

Європейський варіант "допомоги "старшого брата" має декілька позитивних відмінностей від американського та радянського. Перша - цей шлях долають з двох боків, зусилля докладаються, як країною-кандидатом, так і співтовариством успішних країн. По-друге, умовою приєднання був комплексний, збалансований розвиток країни-кандидата, досягнення нею певного рівня не тільки в економіці, але і соціальної справедливості. Третьою і найголовнішою відмінністю була та, що розвиток країн-кандидатів стимулювався, але не інспірувався. Логіка їх внутрішньої еволюції не порушувалась.

Наслідки цієї стратегії кращі за мексиканський варіант, але теж неоднозначні. Продуктивність праці в Польщі спочатку скоротилася, але вже у 1994 році перевищила "стартовий рівень", а до 2000 року перевищила його більш ніж на чверть. Та хоча нам, з України, життя поляків, чехів, литовців видається мало не раєм, самі вони говорять більше про свої проблеми, ніж про досягнення.

В країнах залишається високе безробіття, через відставання у продуктивності праці їх підприємствам важко конкурувати на рівних з підприємствами країн "старих членів". За десять років, що тривало приєднання "нових членів" до Європейського Союзу, продуктивність праці в цих країнах загалом зросла на 10%, але їх частка у світовому промисловому виробництві скоротилася з 4,5% до 3,8%, а їх частка у світовому товарному експорті скоротилася з 2,1% до 0,9%.

Шлях "інтеграції через деіндустріалізацію", по якому пішли країни "нові члени" Європейського Союзу, звичайно, краще за шлях "деіндустріалізації без інтеграції", по якому пішли країни-члени СНД. Але найкращим все-таки є шлях "інтеграції завдяки індустріалізації", яким йшли країни Західної Європи, створюючи ЄС. І приклад Швеції, яка вступила до Європейського Союзу одночасно із "новими членами" свідчить, що шлях "старих членів" до сьогодні відкритий для наслідування.

Шлях справедливості

Людству відома ще одна, п'ята відповідь на виклик сучасності. Відповідь, яку дали самі розвинені країни наприкінці ХІХ, початку ХХ сторіччя, відповідь яку потім декілька разів повторювали. Відповідь, що і призвела до утворення зони свободи і справедливості. Це - "шлях справедливості".

Що ж стало основою цього шляху? Відбувався він в межах ринкової економіки, але не "капіталістичний спосіб виробництва" став головним елементом прориву. Капіталізм виник за півтора сторіччя до того. І не дешева сировина стала основою прориву - Європа її мала вже понад 400 років. І не іноземні інвестиції, бо не було країн багатших, з більшим інвестиційним потенціалом.

Багатства країн “Золотого мільярду” сьогодні зростають і не завдяки примітивній експлуатації інших народів. Раніше, від моменту відкриття Америки та морського шляху до Індії, Європа безсоромно експлуатувала ресурси усього світу протягом кількох сторіч. І сьогодні багаті країни не пропускають можливості заробити легкі гроші, але не міжнародна експлуатація є основою могутності цих держав. Основою "шляху справедливості" стало стрімке зростання продуктивності праці.

Тисячоліттями зростання продуктивності людської діяльності нагадувало дуже повільне сходження по сходах. Стрибкове зростання продуктивності від винаходу мотиги, сохи, плугу, лемеху до плугу змінювалося довгими періодами незмінного способу виробництва. Коваль часів Наполеона за день робив стільки ж підков, скільки і в часи короля Артура.

Утопісти вигадували фантастичні способи підвищення продуктивності праці. Наприклад, Джонатан Свіфт, описуючи ідеальне суспільство, пропонував, щоб найважчу працю - орання землі - робили свині, яких будуть принаджувати закопаними жолудями. Маркс надії на прорив у продуктивності праці пов'язував з машинним виробництвом. Він вказував, що за сто років після винайдення парової машини продуктивність зросла в 2 рази.

У ХХ сторіччі продуктивність виробництва почала зростати ще швидше. Незважаючи на війни та кризи, продуктивність економіки підвищувалася на 6% щорічно, подвоюючись кожні 18 років. Повільне сходження по сходах продуктивності змінилося стрімким, безперервним зростанням. За ХХ сторіччя продуктивність праці в розвинутих країнах у порівняльних цінах зросла не в 2 рази, як від переходу до капіталістичного способу виробництва, а в 6 разів (з 10,3 до 61,3 тис. дол. на працюючого в рік). Протягом ХХ сторіччя продуктивність праці зросла в порівняльних цінах у США з 17 тис. дол. на працюючого до 73,1, у Великобританії з 15,8 до 55,8, у Німеччині з 11,6 до 56,2, у Японії з 3,1 до 54,9. Саме це зростання продуктивності праці стало основним джерелом зростання багатств.

Чотири фактори призвели до зростання продуктивності. По-перше, почали постійно запроваджувати нові технології. Але нові технології стали найменш вагомим фактором зростання продуктивності виробництва.

Професіоналізація управління підприємствами, професійний менеджмент став більш значущим фактором зростання продуктивності, ніж нові технології. Підвищення кваліфікації праці, професійна освіта, вирощування "дорогої робочої сили" стало фактором зростання продуктивності ще вагомішим, ніж професіоналізація управління і застосування нових технологій. І, нарешті, була запроваджена нова форма організації виробництва, яка прийшла на заміну "дрібному бізнесу" і поєднувала нові технології, професійний менеджмент, кваліфіковану робочу силу. Такими підприємствами стали промислові корпорації.

Але зростання продуктивності супроводжувалося таким стрімким зростанням маси випущених товарів, що людство вперше зіткнулося з проблемою надлишку товарів. Світову економіку почали струсати кризи перевиробництва. Щоб збути надлишок продукції, спочатку її намагалися експортувати в колонії. Це допомогло ненадовго, бо населення в колоніях було бідне і зростало меншими темпами, ніж рівень виробництва в багатих. Тому почалися страшні світові війни за ринки збуту. Але продуктивність зростала швидше, ніж могли спожити усі бідні країни та колонії разом узяті.

І тоді було запропоновано новий шлях, що поєднав економічне зростання та гарантував збут від підвищення продуктивності. Виявилося, що несправедлива економіка не може бути продуктивною. Продуктивна економіка вимагає створення "економіки споживання" - збільшення споживання власного населення через зростання зарплат і пенсій. Батько сучасної економіки Джон Мейнард Кейнс отримав Нобелівську премію та титул англійського лорда за те, показав що для гарантованого збуту виробленої продукції частка створеного суспільного доходу, яка дістається робітникам при розподілі має складати від 60 до 80%.

Стрімке зростанню рівня споживання громадян західних країн скоро перевищило сумарне споживання колишніх колоній. Це змінило систему міжнародних економічних відносин. До середини ХХ сторіччя міждержавний обмін відбувався по схемі: колонії поставляють сировину і скуповують готову продукцію, метрополії - заробляють на цьому гроші. На початку 60-х років ХХ сторіччя, одночасно з крахом колоніальної системи, міняються міжнародні торгівельні потоки.

Якщо у 1953 році індустріально розвинені держави експортували до інших багатих країн 38% свого експорту, а до бідних - 62%, то у 1963 році - "році краху колоніальної системи" - величина потоків практично зрівнялася - 49% і 51% відповідно. На межі ХХ і ХХІ сторіч експорт розвинених країн до бідних країн склав менше 5%.

Все просто. В Китаї населення більше ніж у Голландії майже в сто разів, але комп'ютерів, тим не менш, більше купують у Голландії. Економічне співтовариство багатих країн усе більше замикається на себе.

І це стосується не тільки ринків збуту, але і ринків сировини. Різко впав попит на мідь - зв'язок тепер все більше іде не по дротах, а по оптоволокну. Розвинутим економікам треба менше сталі - надлишок світових потужностей складає 300 мільйонів тон на рік. Менше треба вугілля, менше залізниць... Можливості країн "золотого мільярду" продовжують зростати, відставання бідних країн постійно зростає. Ми, весь інший світ, стаємо для країн ОЕСР усе менш необхідними, усе менш цікавими.

Росія, програвши боротьбу за світове лідерство, мріє стати "світовим енергетичним лідером". Мабуть збирається "взяти за нафтогазове горло" весь світ: "вчора платили 50 дол. за тисячу кубометрів газу, сьогодні заплатять 230, а завтра - 1000". Але це не вдалося країнам ОПЕК, не вдасться і Росії. Бо на виклик ОПЕК Захід відповів ресурсозберігаючими технологіями. А сьогодні готовий викласти нову відповідь - взагалі відмовитися від імпорту нафти і газу. Навіть Швеція з її північним кліматом збирається відмовитися від експорту нафти і перейти на біопаливо.

В країнах, що подолали "бар'єр несправедливості" виникла нова система взаємовідносин між власником-капіталістом і трудівником, що знаменувала вихід на новий рівень продуктивності і справедливості: об'єднання зусиль власників і трудівників заради збільшення виробництва, спільний контроль за виробництвом і спільна участь у розподілі створених багатств, отримання трудівниками частки доходу корпорації поза заробітною платою через корпоративні соціальні фонди, що знаходяться під контролем і управлінням їх представників - профспілок.

Цей новий прорив до справедливості виявився настільки ефективним, що в американській корпорації "Дженерал Моторс" не через тиск трудівників, а з ініціативи самої дирекції були запроваджені механізми співучасті трудівників в управлінні корпорацією. Нові взаємовідносини між трудівниками і капіталістами породили новий тип корпорації - соціалізовану корпорацію. Справедливість виявилась соціальною технологією, тим механізмом, що дозволив акумулювати енергію усього суспільства заради здійснення цивілізаційного прориву.

Протягом ХХ сторіччя західні країни здійснили цивілізаційний прорив. Його було досягнуто не за рахунок збільшення кількості малих підприємств, як пропонують ліберали. І не за рахунок ліквідації приватної власності на засоби виробництва, як пропонують комуністи. Цивілізаційний прорив епохи промислового капіталізму відбувся, бо країни Заходу знайшли відповідь відчуження праці від капіталу - соціалізацію. Внаслідок цього прориву була створена обмежена зона справедливості - "золотий мільярд".

Основою цього шляху стала соціалізація. Японія запропонувала свої засоби соціалізації, зосередившись на співучасті трудівників в управлінні і доходах корпорації. В Євросоюзі основою соціалізованої економіки стала система трипартизму з наголосом на співучасть в управлінні на галузевому рівні. В США основою соціалізації економіки стали передача пакетів акцій трудівникам та публічний контроль за владою, системою права і великим бізнесом. Саме на шляху соціалізації було подолано бар'єр несправедливості і збудована держава загального добробуту.

Сьогодні перед світом постав новий виклик - відчуження власника від капіталу. Менеджери здобули економічну владу і розпоряджаються нею задля власної користі. Вони почали відмовлятися від завоювань людства у попередню епоху: почали руйнувати державу загального добробуту, згортати механізми соціалізації. І зразу розпочалася світова криза, вперше за багато десятиліть розпочався спад економік розвинутих країн. Людство стало перед прірвою глибшою за падіння Римської імперії.

Цивілізаційний вибір України

Сьогодні перед Україною постало одне глобальне завдання - цивілізаційний прорив до свободи і справедливості, до кола країн “золотого мільярду”.

Олігархи бажали б довічного збереження суспільства без свободи і без справедливості. Їх багатства - від нашої бідності. Їх безкарність від нашої несвободи. Вони волають: "Тільки ми вміємо керувати!" скромно умовчуючи, що за час їхнього панування продуктивність української економіки знизилась у 5,5 разів (з 20 тис. дол. на працюючого в рік до 3,8 тис.).

Дехто сподівається, що свобода і справедливість впадуть нам з неба варто лише "приєднатися до Європи". Але ніяка "допомога старшого брата" не вирішить наших проблем. Свій прорив Україна буде здійснювати самостійно.

"Старі ліві", як і сто років тому, пропонують один-єдиний рецепт - націоналізація підприємств, знищення приватної власності на засоби виробництва, запровадження державного регулювання, відгородження від світової економіки. "Старі ліві" пропонують Україні продовжити радянську стратегію доганяючого розвитку. Але чи варто іти шляхом, що привів до розвалу Радянського Союзу? Чи варто використовувати стратегію, що не допомогла жодній країні?

В України немає великих покладів нафти, газу чи інших корисних копалин. Ми не можемо піти шляхом проїдання національних багатств, по якому пішли країни ОПЕК у 70-х роках ХХ сторіччя і по якому іде Росія сьогодні. Цей шлях не вивів у світові лідери арабські країни, що відчув Ірак і вже приміряють на себе Іран, Венесуела та інші експортери нафти. І вже зараз очевидно, що цей шлях не врятує Росію.

Ліберали прагнуть свободи і бажають зробити Україну "інвестиційно привабливою країною". Заради цього вони підуть на все. Щоб "підтримати високу інвестиційну привабливість", ліберали скорочуватимуть соціальні відрахування, триматимуть низькі зарплати, нехтуватимуть правами робітників та їх об'єднань профспілок, проводячи політику "дешевої робочої сили". Зовсім не звертаючи уваги на те, що в успішних країнах робоча сила не просто дорога, а дуже дорога. Ліберали завжди жертвують справедливістю заради своїх прибутків. А, головне, зростання вони бачать, як зростання експорту, а не внутрішнього споживання.

Україна може продовжувати орієнтуватися на закордонні ринки збуту, постійно нариваючись на "цукрові", "молочні" та "м'ясні" війни, підтримуючи надприбутки олігархів за рахунок низьких зарплат і пенсій.

Цей шлях ставить Україну у залежність від закордонних споживачів української продукції. І тільки питання часу, коли технологічні переваги конкурентів українських підприємств перекриють "економію" на зарплатах українських трудівників.

В результаті титанічних зусиль ліберали збудували погіршений варіант "тихоокеанського дракону", з деформованою економікою. В цій економіці добре великим капіталам, але бідне населення. Несправедливість і бідність зробили її нестабільною і неефективною.

Ми ясно бачимо недоліки шляхів, якими нам пропонують іти комуністи, олігархи та ліберали. Десятки країн вже йшли цими шляхами і довели, що ці шляхи цивілізаційного відставання не долають і ведуть в нікуди.

Але народ України повстав проти несвободи і несправедливості. Мільйони громадян України піднялися під час "помаранчевої революції". І не має значення з якого боку барикад, під якими прапорами виступали ці люди. І на "помаранчевих" і на "біло-блакитних" майданах вимагали покінчити з олігархами. В цій боротьбі ми вже здобули свободу, але ще не здобули справедливості.

Альтернативою олігархічній економіці, орієнтованої на експорт, на чужі ринки збуту є побудова держави загального добробуту, орієнтованої на збут продукції на внутрішнього ринку, через зростання зарплат і пенсій. Альтернативою олігархічній економіці є економіка справедливості.

Основою цивілізаційного прориву України стане головний елемент "шляху справедливості" - прорив у продуктивності праці через створення промислових корпорацій. І не просто корпорацій, а корпорацій соціалізованих. Корпорацій, що поєднуватимуть нові технології, ефективний менеджмент, високу кваліфікацію праці і, головне, солідарну консолідацію зусиль власників, менеджерів і працівників заради збільшення виробництва - соціальне партнерство. Україні потрібен прорив до справедливості через ефективність.

Покоління за поколінням люди жили і вмирали в несвободі, мріючи про свободу, борючись за неї і наближаючи її. Сьогодні в світі море несвободи, але головну битву за свободу людство вже виграло. Свобода - сильніша за несвободу.

Покоління за поколінням люди жили і вмирали в несправедливості, мріючи про справедливість, борючись за неї і наближаючи її. Несправедливість поки досі сильніше, але вже двісті років здає позицію за позицією. Вже ніхто не вийде відкрито захищати несправедливість. Сьогодні несправедливість існує тільки вдягшись в шати неправди. А значить несправедливість вже приречена.

Але поки “бар’єр несправедливості” долали лише метрополії колишніх колоніальних і неоколоніальних імперій: Англія, Франція, Японія, Німеччина, США та інші. Але справедливості прагнуть всі народи світу. Але нарешті настає час, коли справедливість зможуть здобути усі “гнані і голодні”. Бо сьогодні багатства здобуваються не пограбуванням слабих і беззахисних народів, а побудовою національної економіки справедливості.

Наближається найвеличніша битва в історії людства - битва за справедливість. І перед цією битвою ми заявляємо: ми не хочемо справедливості тільки для себе! Ми відкидаємо особистий і національний егоїзм. Україна прокладаємо шлях до справедливості для всього людства. Україна буде лише першою “банановою республікою, яка подолає “бар’єр несправедливості”. Ми здійснимо цивілізаційний прорив для всього людства. Настає час справедливості.

ДО “ЗОЛОТОГО МІЛЬЯРДУ” УКРАЇНУ ПРИВЕДУТЬ ТРУДІВНИКИ

Юрій Буздуган

Олена Скоморощенко