Печать

Тектонічні процеси

в українському суспільстві

Вступ

П'ятнадцять років змін. Неймовірно стрімких. Темп вищий, ніж у пікові моменти після першої світової. Радісне очікування перейшло у роздратування, роздратування у втому. Втома переходить у звичку, звичка у байдужість. Тепер навіть маніпуляції свідомістю вже не викликають роздратування, тільки рефлекторні посмикування. Якщо немає віри - хай буде її ерзац. І все це на тлі того, що ніколи наше буденне життя, зміст наших гаманців, шлунків і думок не залежали від потоку суспільних процесів, як сьогодні. Ніщо так не заважає логічному мисленню, як релятивізм цінностей.

А в умовах швидких трансформацій соціальних структур цінністні системи не тільки не працюють, як соціальні регулятори, але навіть не встигають сформуватися. Дії основних суб`єктів стають неетичними не тільки в сенсі недотримання заповідей. Дії втрачають глибину надзавдань, стають рефлекторними, інтереси переслідуються виключно короткострокові. Система стає примітивною, стихійність процесів не спотворюється. Жити в такій системі незручно і некомфортно, але аналізувати її просто. Знову ж таки, якщо є моральні сили. Бо як сказав Винниченко "історію України можна читати тільки з бромом".

Перший же погляд на суспільні процеси в Україні дає зрозуміти, що наближається стабілізація. Закінчується хаос, формується порядок. Стабільна соціальна структура. Відчувається, що зміни, свідками яких ми сьогодні є, будуть останніми або передостанніми. Розгортається боротьба за те, щоб ввійти у фазу стабілізації в панівному становищі. Вчора програвати було неприємно, але не смертельно. Наростаюча стабілізація перетворить сьогоднішній програш в довічний. Принаймні для гравців нашого конкретного покоління. Для олігархів.

А відставному олігарху не позаздриш. В нього є лише три варіанти "виходу на пенсію": отримати кулю в голову, сісти в тюрму, або втекти за кордон. Може хтось знає хоч один приклад долі відставного олігарха, що принципово відрізнявся б від долі Євгена Щербаня, чи Бориса Березовського? І холод заповзає в душі тих, влада кого сьогодні не має меж. Їм страшно…

Процеси традиційно розвиваються в трьох площинах - держава, економіка, суспільство. Суб`єктами цих процесів є відповідно бюрократія, капітал та соціум.

Найпростіше з бюрократією. Сучасна держава неможлива без високоорганізованої та стабільної бюрократії. Nobles oblige. Українська бюрократія, що дісталася нам у спадок, як уламок радянської номенклатури - не найгіршого варіанту олігархії (відкритої, біполярної, з горизонтальною та вертикальною мобільністю та неспадковою системою оновлення) довела свою живучість. Справа навіть не в тому, що сьогодні можна зустріти Главу райдержадміністрації, що до того був Головою Ради, а до того Представником Президента, а до того Першим Секретарем райкому. Стабільність апарату з урахуванням вікової ротації складає відсотків 90. Система збереглася. І слава богу.

Сьогодні в Україні саме бюрократія виконує функцію каркасу стабільності, що виносить на собі удари динамічних соціальних трансформацій, забезпечуючи цілістність системи в цілому, незважаючи ні на що. Еволюція бюрократичної системи є дуже повільною, значно повільніша навіть за певною мірою хаотичні зміни її юридичного статусу. В будь якому випадку є очевидним, що "процеси державотворення" у вузькому сенсі цього слова не можуть бути ані першопричиною, ані джерелом трансформацій, ані задавати їх темп.

З економікою все не настільки очевидно. Перетворення ідуть і бурхливі. Приватизація, клани, цінова лібералізація, тощо безумовно справляють враження глибинних економічних трансформацій. Але тільки справляють враження. Джерело цих змін знаходиться поза економічним простором функціонування капіталу.

Насправді економічні трансформації зводяться до певною мірою антуражних речей. З економічної точки зору зрушень не спостерігається не тільки якісних (технології), але й кількісних (наявні виробничі потужності). Запорізька атомна як була, так і залишається найбільшою в Україні (і в Європі, між іншим, теж) електростанцією. Нові енергоблоки, заводи, залізничні гілки в дію не вводяться. Більше того, з точки зору кількісних показників спостерігається поступова ерозія наявного капіталу. Вже не кажучи про його якість.

А "глибинні економічні перетворення" зводяться навіть не до трансформацій менеджменту (директорат сьогодні є групою закритішою і недоступнішою для впливу ніж десять років тому), а до боротьби за контроль над ресурсними і фінансовими потоками. Трансформації процесу капіталотворення не зачіпають виробництва, а розгортаються виключно в площині розподілу. Вплив цих трансформацій на його величність Капітал можна порівняти із суперечкою "чи належить собака усім блохам одразу, чи якісь конкретній блосі". Конкретному капіталу, скажімо, у вигляді тієї ж ЗАЕС байдуже до будь-яких перетворень форм власності, поки це не заважає його самовідтворенню. Втім, коли блохи починають занадто кусатися (коли на ЗАЕС повертається грошима 3% вартості виробленої електроенергії) їх чекає скора прочуханка, а реформу вдалою може назвати тільки та блоха, що кладе решту до себе в кишеню.

Висновок несподіваний з точки зору нашої добре промитої суспільної свідомості: реальні економічні трансформації в сенсі кількісних або якісних змін національного капіталу та його структури зводяться до повільної ерозії. Антуражні перетворення (в сенсі контролю блохи над собакою) дійсно мають місце і незаперечний вплив на національний капітал і його структуру, але обумовлюються не процесами його внутрішнього розвитку, є для нього чимось зовнішнім як блоха до собаки чи точніше глісти до кошеня.

Аналіз засвідчує, що основні чинники, що зумовлюють розвиток суспільно-політичних процесів в сьогоднішній Україні зосереджені не в економічній чи бюрократичній площині, а в сфері динаміки соціальних структур, еволюції соціуму. Цей аналіз дозволяє не тільки описати процеси, що відбуваються, вичленити домінуючу тенденцію, встановити часову градацію, але і робити середньострокові прогнози.

По-перше, необхідно ще раз підкреслити основну функцію соціуму - встановлення системи правил міжлюдських взаємовідносин, стереотипів поведінки та структури, в межах якої такі відносини розгортатимуться. До речі, та сама функція, що і у держави та в економічної системи. З тією різницею, що регулятором тут виступає мораль, етика, а не система економічних відносин чи писані правила. А простором розгортання є національна культура.

По-друге, очевидно, що після розвалу СРСР, і соціум і система цінностей радянського суспільства були зруйновані. Точніше, система цінностей була зруйнована, і внаслідок цього розвал СРСР став подією неминучою.

По-третє, формування нової структури соціуму України пішло зовсім не конструктивістським шляхом, як всі очікували: от виникли нові профспілки, а от політичні партії… Такі структури є, але соціальними їх назвати важко. Не впливають вони і тим паче регуляторів не продукують. Формування нової структури громадянського суспільства в Україні пішло еволюціоністським шляхом.

Сьогодні соціум України проходить всі етапи, що пройшло людство від самих примітивних до все більш складних. Цей процес нагадує описаний в шкільному підручнику розвиток людського ембріону, який за 5 - 9 тижнів проходить етапи від клітини, через плазуна із зябрами і мавпи з хвостом до homo.

Швидкість процесу зумовлюється "різницею потенціалів" між індустріальним рівнем розвитку економіки і поточною структурою суспільства, характерною для часів Ясона Афінського чи Вільгельма Завойовника. Інший чинник, що впливає на темпи розвитку українського соціуму є географічна близькість України до Західної Європи - субрегіону із високорозвинутою соціальною структурою.

Героїчна епоха.

Громадянське суспільство новонародженої України не мало ніякої внутрішньої структуризації. Воно було атомізоване. Вельми складна структура соціуму СРСР розлетілася на друзки. Була зруйнована не тільки система взаємовідносин між соціальними групами, але й самі соціальні групи не уникли процесу деструкції. В кращому випадку вони були дезорганізовані до стану втрати самоусвідомлення.

Але такий стан не може бути стійким. Практично зразу почалися процеси первинного примітивного структурування. Ці процеси виникають у будь якому середовищі із статистично великою кількістю елементів. Наприклад у розчинах, чи газових сумішах. Основою такої структуризації стають флуктуації що грають роль центрів конденсації. В рідинах - це флуктуації тиску, температури чи молекулярного складу. Називають їх - центрами кристалізації. В суспільстві такими центрами структуризації стають яскраві, харизматичні лідери.

В умовах дезорганізації, спричиненої крахом попередньої соціальної структури "святе місце" заповнили собою "герої" - зразки для наслідування. Україна вступила в героїчну епоху - найперший етап структуризації соціуму.

Це був період коли ключову роль грали яскраві харизматичні особистості такі, як Чорновіл, Кравчук і Мороз. Причому не тільки на національному рівні. В кожному селі є свій поважний чоловік (чи жінка) до якого усі ходять по пораду. Це був час саме таких людей. Люди були готові йти за ними і проти них. В героїчну епоху працює головний механізм формування стереотипів поведінки - "роби як я".

В історичному розрізі цей період відповідає еліністичному. І проходить, або під знаком боротьби свого Фемістокла (лідер народної партії) із своїм Кімоном (лідер олігархів) або стає епохою Моїсея, що встановлює дороговкази у вигляді десяти заповідей, чи Лікургових або Солонових законів. Звісно, якщо знайдеться здатний на таке.

І не такі вже особливі люди потрібні в таку епоху. Афінський царьок Тезей насправді існував, хоча, зрозуміло, що ніякого Мінотавра він не вбивав. А був він звичайним бандитським (чи точніше піратським) ватажком. Плавав по Егейському морю і грабував містечка й села, гадки не маючи, яку чудову легенду складуть про нього нащадки. Героїчна епоха - це час, коли за словами Руссо формується авторитет сили. І час, коли роблять стартовий капітал.

Декілька років тому я мав зустріч з одним російським політиком. Він розповів, як об`їхав майже весь Туркестан - шукав мусульманських фундаменталістів. Він зустрічався з багатьма польовими командирами. І з чим же зіткнувся? Серед них не було жодного фундаменталіста!. "Який Аллах Акбар", - говорили вони йому, - "я поважна людина. У мене є і джип, і броньовик, але по аулу я ходжу пішки. Бо будь який мешканець повинен мати можливість підійти до мене і про щось розпитати або порадитись." Саме такі люди формують стереотипи поведінки. Орієнтація на них (чи проти них) стає первинним елементом структуризації суспільства.

Важко говорити про часові межі різних періодів соціальної історії оскільки ключові елементи одного періоду зароджуються в надрах попереднього. Ми маємо декілька реперних точок: початок перебудови (1985), заснування Народного руху України за перебудову (1989), здобуття незалежності (1991). Тим не менш, ми можемо датувати момент встановлення героїчної епохи 1990 роком - початком роботи Верховної Ради ХІІ (І) скликання. Саме з цього моменту вищезгадані особи та ще незліченна група інших стають реальним фактором формування соціальної поведінки.

Хоча, якщо говорити відверто, з "героями" Україні не дуже пощастило. Більшість із них в кризові моменти розбігалися і ховалися, незалежно від політичних переконань. В перший день серпневого путчу в Києві раптом не знайшлося жодного демократичного лідера першого ешелону. Рух вивозив комп`ютери із своєї штаб-квартири на Музейному провулку 8, УРП (найбільша на той момент націонал-демократична партія) переходила на підпільний стан. Лідер національної бюрократії Кравчук не спромігся ні на що більше крім великорозумної сентенції: "Ну чого в житті не буває". І врятувало українську демократію лише те, що по той бік, у владних кабінетах теж не знайшлося жодного "героя", здатного на рішучий вчинок, хоча б у вигляді наказу. Над банальним філістерством до рівня жесту, що зміг стати символом, піднялися тільки студенти під час голодування та Олександр Мороз - лідер комуністичної більшості, що в кризовий момент постпутчівських розбірок таки проявив себе на тлі загальної маси тарганів, що розбіглися ("Я буду створювати Українську комуністичну партію…"). От мабуть і все, на що Україна спромоглась в героїчну епоху. Сумно.

Клієнтельна епоха.

Наступним етапом еволюції соціальної структури є епоха клієнтел. Відданість прихильників до своїх "героїв" як правило безкорислива, але нестійка і сповнена розчарувань. Ті з "героїв", хто може підігріти відданість матеріально (грошима, впливом, вигідними контрактами, співучастю в операціях…) навіть серед дуже обмеженого кола найближчих прибічників з часом здобувають суттєву перевагу. В тому числі і перед більш талановитими і симпатичними конкурентами. Такий природній відбір поступово трансформує соціальну структуру до якісно іншої моделі.

Клієнтела - пірамідальна структура на вершині якої знаходиться патрон, а фундамент такої піраміди складають залежні від нього (перш за все економічно, але не тільки) клієнти. Як правило, в країні таких клієнтел є близько десятка. Взаємовідносини між ними складні і нестійкі.

Прикладом клієнтельної структури є Cosa nostra - італійська мафія у США. Такий собі архаїчний і чужорідний анклав в розвиненому суспільстві. Типовим клієнтельним суспільством був Рим за часів Юлія Цезаря. Патрон був великим землевласником, економічно самодостатнім суб`єктом. Його основна функція полягала в забезпеченні зростання як власних доходів, так і доходів залежних від нього клієнтів, вільновідпущеників та рабів. Політика тих часів являла собою складну мозаїку взаємовідносин між патронами основних клієнтел. Динаміка таких взаємовідносин грала значно більшу роль, ніж традиційний поділ на оптиматів (олігархів) та популярів (демократів). Протягом довгих років політику в Римі визначали не взаємовідносини між демократами і олігархами, а між двома непересічними діячами - Помпеєм та Цезарем. Помпей Магн - оптимат, що зробив собі ім`я та спадок на придушенні повстання популярів під проводом Марія двічі вступав в блок з популяром і родичем Марія Цезарем. І загинув врешті решт в боротьбі з тим же Цезарем.

Дев`яносто третій рік (як не згадати Гюго) став роком зародження якісного переходу. Роком коли частина "героїв невидимого фронту" попередньої епохи накопичила таку кількість капіталів, яка перейшла в якість і вони почали перетворюватися із успішних авантюристів у патронів, відповідальних за долю сотень, а потім і тисяч залежних від їхніх махінацій людей. У дев`яносто третьому Ігор Бакай не тільки по справжньому розгортається на газовому ринку, але і починає втручатися в політику (фінансує першу президентську кампанію Леоніда Кучми). А Віктор Медведчук з Григорієм Суркісом, провернувши аферу з трастом "Омета ХХІ сторіччя", - Леоніда Кравчука.

Це був етап приходу в політику "неполітиків" Юфи, Щербаня, Лазаренка, Шарова, Франчуків, ще одного Щербаня і ще багатьох інших. Але це були лише перші кроки. Реальне становлення клієнтельної (або по українськи - кланової) системи припало на 94 рік. Рік парламентських (березень-квітень) і президентських (липень) виборів. Проте ключовим моментом став жовтень - момент ухвалення "Програми радикальних економічних реформ" новообраного президента Леоніда Кучми. Продекларована цінова лібералізація замість забезпечити рух до економічних свобод конституювала епоху економічної безкарності для кланів. Україна віддається їм на відкуп. Саме після жовтня 94 з`являється заборгованість по зарплатах і пенсіях, саме після жовтня 94 починає наростати криза неплатежів. Відтепер клани стають економічною і політичної основою режиму. Але перш за все - його соціальною базою.

Клани відігравали роль не тільки економічних структур. Кланові піраміди стають в цей момент найвпливовішими соціальними структурами. Відтепер тільки належність до кланової ієрархії робить твій голос значущим і впливовим. З іншого боку патрон сильний не тільки своєю економічною потужністю. Його сила визначається не меншим ступенем багаточисельністю та відданістю його клієнтів. Саме в цьому напрямку відбувався розвиток соціальної структури України після 1994 року.

По-перше, самі олігархи пішли в депутати і міністри. По-друге, вони стали вербувати власні команди успішних політиків. Вершиною цього процесу стало створення або перекупка політичних партій. В 1994 році концерн "Славутич" (Суркіс, Медведчук) пробує перекупити Соціал-демократичну партію, але, незважаючи на більш ніж комфортні умови (свій міністр юстиції (Онопенко), начебто професіонал-юрист Медведчук) операція проводиться настільки недолуго і брудно, що фальсифікації анулюються і в 1996 році доводиться створювати нову партію - Соціал-демократичну об`єднану.

Саме на цей період припадає створення таких партій, як Аграрна чи Народно-демократична та багатьох інших менш відомих. Партій, що стали політичними філіями конкретних клієнтел. На кожний клан - по партії. Чомусь всі ці партії проголошували себе соціал-демократами. Якщо на початку 90-х майже кожний активіст був націоналістом, то з середини десятиріччя всі починають пхатися в соціал-демократію. Бідна українська соціал-демократія. Як довго їй доведеться відкараскуватися від такої "рідні"…

Феодальна епоха.

Тим часом соціальна структура все більше ускладнюється, змінюється суспільна свідомість. Якщо в героїчну епоху суспільне буття було міфологізоване, то в клієнтельну епоху воно стає політеїстичним. Герої так і не спромоглися на чудо, якого від них всі чекали (оберемо нових, кращих! Вони зроблять!…).   Потім чуда чекали від цілого пантеону богів - "Європа (Росія, дядечка Сем) нам поможе!" Ці "боги" знаходилися у складних взаємовідносинах як в реальному житті, так і у суспільній свідомості.

Зрозуміло, що ця боротьба богів була ірраціональною рефлексією міжкланової боротьби. Ну, а чим завершуються війни між богами ми знаємо - монотеїзмом. Залишитися має тільки один. Як в суспільній свідомості, так і в соціальній структурі.

1998 року після першої спікеріади лідер однієї з пропрезидентських фракцій отримав в управління державний пакет акцій заводу "Запоріжсталь". Ця, сама по собі, дрібна подія стала символом народження якісно нової системи. Коли Ігор Бакай віз в Туркменію львівські телевізори, міняв їх на газ і продавав його в Україні - це була його особиста операція. Його ризик. І тільки його гандж. Ніякий покровитель йому не був потрібен. І ділитися він ні з ким не збирався. Хіба що із власної ласки. В той момент він нагадував вольтерівського барона-розбійника, який чхати хотів на короля. Того, який генерала, посланого проти нього королем, перекупив разом з військом.

Тепер ситуація змінилася кардинально. Тепер бізнесмен-політик отримує дохід тільки з ласки його величності. Він не ризикує нічим - його самого та його операції охороняє влада. А за це він змушений віддавати частку (зрозуміло лев`ячу) отриманого доходу. І віддано служити. Не всім це сподобалося. Лазаренко, наприклад, точно не сподобалося. Але система клієнтел, де добровільно, де з примусом, а де і через знищення тих, хто опирався, трансформувалася в чітку ієрархізовану піраміду взаємозалежностей. Зі своїм королем, своїми баронами і своїми кріпосними. Наступила феодальна епоха.

Приклад бунтівного Лазаренко тільки підтвердив цей перехід. Система продемонструвала, що вона робитиме з тими, хто посягає на "помазаника божого", котрий волею долі вже тримає скіпетр та корону. І наскільки мало тепер важать особиста харизма чи наявний капітал. Відтак клієнтела бунтівника була зруйнована і частково знищена, а частково асимільована.

Феодальна модель - стійка до зовнішніх ударів. Її стійкість пояснюється здатністю інкорпорувати, перетравити та асимілювати, зробивши частиною себе, найрізноманітніші елементи. Від галасливих націоналістів до полохливих комуністів. Але з іншого боку, на відміну від усіх інших епох соціальної історії (як попередніх, так і наступних), феодальна система не терпить опозиції до себе, хоча і поблажливо ставиться до своєї власної опозиції. Реальна опозиція у феодальну епоху можлива тільки як позасистемний елемент (Олекса Довбуш або Робін Гуд) - не дуже рідкісний рецидив героїчної епохи. Який придушується при найменшій спробі заявити про себе.

Для тих, кого зірвав з місця вітер свободи - це найважчий період. Складається враження, що крига покриє надію навіки. Принаймні на найближчі п`ятдесят років. А що таке п`ятдесят років для конкретної людини, як не вічність? Товариші один за одним відмовляються від боротьби і понуро чалапають до замку найближчого феодалу. Сум заповзає в серця героїв, що лише п`ять-сім років тому з веселим презирством йшли на барикади. І бідна була б Україна, надовго потрапивши до рук дрібних, бесталанних і продажних хижачків. Якби не одне але…

Героїчна епоха в тій же Еладі тривала сотні і сотні років. А ембріон українського соціуму проминув її за якихось чотири роки (з 1990 по 1994). Тривалість клієнтельної епохи теж описувалася сторіччями. І знову ж таки в соціальній історії новітньої України вона не перевищила чотирьох років (з 1994 по 1998). Постає питання: а скільки триватиме феодальна епоха в Україні?

Може соціальна історія України зупиниться на феодальному етапі? Очевидно - ні. Різниця потенціалів між ступенем розвитку економіки і рівнем структуризації суспільства залишається занадто великою. Суспільство епохи Людовіка Святого не може управляти економікою, де рівень концентрації капіталу давно перевищив сотню мільярдів доларів. Рухаємося далі.

Ну, і як же довго триватиме феодальна епоха? Чи можемо ми знайти якісь, нехай і непрямі, критерії, що підтвердили б, або спростували тривалість феодальної епохи? Виявляється є! Феодальна епоха складається з двох основних етапів. Перший - становлення системи васальних залежностей. Другий - зміцнення абсолютизму. Це етап коли король починає боротися проти своїх найнаближеніших феодалів.

Чи спостерігаємо ми такі процеси в Україні? Однозначно так. Президент Кучма розпочав бойові дії проти своїх ближчих олігархів, саме тих, хто тільки но привів його до влади на виборах 99 року. Війни української фронди розпочалися зразу після президентських виборів 99 року. Їх пік прийшовся на кінець літа - початок осені 2000, але був зупинений спільною загрозою - кампанією "Україна без Кучми", парламентськими виборами 2002 року і, нарешті, феодальна піраміда впала, програвши президентські вибори 2004 року.

Ідеологічна епоха.

Особливістю тьох перших етапів розвитку соціуму є те, що переважна більшість соціальних груп відсторонені від будь-яких механізмів впливу. І у феодальну епоху, і в клієнтельну, і в героїчну. Чи існує в Україні соціальна група найманих працівників? Безперечно. Чи має вона хоч якісь механізми впливу? Безумовно ні. Але чи усвідомлюють, хоча б люди, що складають найбільшу соціальну групу України, себе як одне ціле? Теж - ні. Але це у феодальну епоху…

Згадаємо, як починалася Велика французьська революція. В 1789 році один з її ідеологів - Сієйєс - пише брошуру під назвою "Третій стан" ("Третье сословие") де між іншим говорить:

- Що таке третій стан?

- Нічого.

- Чого він хоче?

- Стати чимось.

Нова епоха починається з того, що соціальні групи, які знаходяться знизу піраміди, раптом починають вимагати прав, механізмів самореалізації, каналів впливу. "Партія дай порулить!" Пробуджуються ті прошарки суспільства, що досі були безнадійно пасивними. Свобода, рівність, братерство! А всіх аристократів ми відправимо на гільйотину!

Нова епоха - епоха становлення нових, навіть новонароджених соціальних груп і нової соціальної структури. Нові соціальні групи формуються за ознакою тієї функції, що вони виконують в новій (вільній, незалежній від феодальної ієрархії) економіці. Нову епоху можна було б назвати "епохою соціальних воєн". Але ми для визначення нової епохи візьмемо інший критерій.

Основним механізмом консолідації конкретної соціальної групи в цю епоху виступає ідеологія. Причому цією зброєю починають користуватися всі соціальні групи і "нові" і "старі". Коли 1848 року Маркс і Енгельс написали "Маніфест комуністичної партії" його назвали "Маніфестом четвертого стану". Інший приклад. У 1815 році, зразу після наполеонівської грози, на Віденському конгресі було утворено "Священний союз", що виконував роль військового, політичного, але, що важливіше, ідеологічного консолідатора феодальних монархій. Дуже показово, що теократичний Ватикан та модерністська Британія, що не були збудовані як світські феодальні монархії, до "Священного союзу" не приєдналися.

Ідеологічна епоха - це період війни всіх соціальних груп проти всіх. Як правило, вона починається з кривавого рецидиву, ім`я якому - громадянська війна, а по суті є соціальною революцією.

В Англії вона почалася 1640 року і своїм піком мала страту короля Карла І. У Франції - 1789, в Німеччині - 1848. Кромвель і Карл І, Робеспьєр і Людовік ХУІ, Ленін і Микола ІІ стали символами соціальних (не плутати із соціалістичними) революцій. І хоча Гогенцолерській та Габсбургській династіям вдалося уникнути гільотинування, більше того, пригасити революцію 1848 року, але самого поступу суспільних трансформацій зупинити не вдалося нікому. Навіть Бісмарку. Страшна і велична епоха класових битв принесла з собою дві революційні ідеї: соціальної рівності та прав меншин і серед них прав найменшої з можливих груп - прав людини.

Ідеологічна епоха складається з двох етапів. На першому - ліберали (носії ідеології вільного капіталу, незалежного від феодальної піраміди) воюють з власниками капіталів, породжених феодальною структурою (у французьких реаліях 1789 року - з аристократами, в сьогоднішніх українських - з олігархами). На другому етапі ідеологічної епохи розгортається боротьба лібералів з лівими (виразниками інтересів найманих працівників).

І знову виникає питання часових меж. Час, який українське суспільство витрачало на подолання першої (героїчної) та другої (клієнтельної) епох дорівнює чотирьом рокам. Третя епоха (феодальна) тривала в Україні шість років. Скільки ж часу забере ідеологічний етап розвитку?

Відповідь не така вже й проста. З одного боку, різниця потенціалів між рівнями розвитку економіки і рівнем складності структури суспільства поступово скорочуватиметься. Це уповільнює швидкість процесу соціальної еволюції. А відтак, призводить до збільшення часу, необхідного для подолання епохи. Крім того, різниця потенціалів між ступенями розвитку соціальних структур України та її західних сусідів зменшується. З іншого боку, якщо попередні епохи в нормальному темпі тяглися більше тисячоліття кожна, то ідеологічна епоха продовжувалася 100 - 150 років.

Ми не можемо оцінити ступеню впливу таких різноспрямованих факторів, одні з яких провокують скорочення, а інші збільшення часу, що його потребуватиме соціум України для подолання ідеологічного етапу ембріональної стадії свого розвитку. Тим не менш, в нульовому наближенні ми можемо передбачити, що цей термін буде порівняльним з темпами соціальної еволюції в ембріональній фазі і складатиме близько шести років. Тобто ідеологічна епоха в Україні триватиме з 2004 до 2010 року, а її перелам прийдеться на 2007 рік.

А що ж буде далі? Україна в попередні віки вже мала в своїй історії і героїчну і клієнтельну і феодальну епохи. Причому неодноразово. Нажаль під дією різних чинників (внутрішніх або зовнішніх) еволюція переривалася і починалася з самого початку. І не з ембріональною швидкістю. Бо в ті часи економіка знаходилася на найнижчому - натуральному - рівні розвитку з низьким рівнем концентрації капіталу. Та і в сусідів суспільство було на первісних стадіях розвитку. Так що досвіду ембріональної еволюції соціуму в світі практично не було. І шукати приклади, якщо і не тотожні, то хоча б подібні, видається справою маловдячною.

Крім того, вершиною соціальної історії України досьогодні була саме ідеологічна епоха. Період панування марксистсько-ленінської ідеології з одного боку досьогодні de facto є етапом найрозвинутішого соціуму, найскладнішої його структури за весь час існування України. Але з іншого боку, на цьому етапі відбулося "заморожування" подальшого розвитку і просування далі ідей класової боротьби розглядалося як найбільший злочин перед системою. Навіть тоді, коли "експлуататорські класи" (звісно якщо за такий не вважати номенклатуру) були знищені.

Україна в складі СРСР і всього соціалістичного табору продовжувала класову війну. І той факт, що своїх буржуїв не залишилося, а "пролетаріат Заходу піддався впливу опортуністів та ревізіоністів і не збирається скидати іго ненависної буржуазії" не викликав цікавості або якихось інших емоцій крім роздратування. Зажиріли вони там, заїлися. Ось чому тепер особливо цікаво - що ж відбувається там, де нас ніколи не було і де ми всі сьогодні так мріємо опинитися?

Епоха солідарного суспільства.

Ідеологічна епоха починається з претензій різних соціальних груп на виключність (блакитна кров, двигун нації, мозок народу, могильщик буржуазії, який завоює весь світ). Пантеон найкращих, серед яких кожного (одноосібно) чекає світове панування. Зорієнтованість на війну до останньої перемоги, віра у власну виключність і класове месіанство створює умову визначальної непримиренності.

Але в перерві між класовими битвами розколоте суспільство примудряється щось таки зробити. Всупереч цій війні. Заводи, залізниці, міста, телекомунікаційні та енергетичні мережі - все те, що ми називаємо сучасною цивілізацією. І хоча війна не припиняється ні на день, поряд із бастіонами соціальних битв проростають паростки соціальної співпраці і більше того - соціальної солідарністі. Бо коли завод простоює програє і власник і працівник.

Наслідком битв стали не тільки перемоги та поразки, герої та мученики. Наслідком соціальних баталій стало також і налагодження процедур примирення, випрацювання механізмів розв`язання конфліктів, досвід співпраці і спільний потяг до все більш ефективної, більш справедливої і більш конкурентноздатної системи. Системи, від якої вигравали б усі. Настає епоха солідарного суспільства.

Соціум, як структура, стає все більш і більш складною системою. З усе більшою кількістю активних елементів, нових соціальних груп. Ці групи стають все менш чисельними, але за рахунок постійно зростаючої активності - все більш впливовими. Ці соціальні групи постійно взаємодіють між собою. Суспільство пронизується тисячами і тисячами невидимих ниток, що зв`язують різні соціальні групи між собою.

Солідарне суспільство - конструкція однаково вигідна для всіх соціальних груп. Відтепер зусилля зосереджуються не на тому, як поділити яблуко (кому скільки дістанеться), а на тому, як зробити спільні зусилля більш ефективними, як збільшити яблуко. Причому не тільки в сенсі економічних показників, а і в сенсі зростання свободи, зростання якості життя, культури та самореалізації.

Суспільство в цілому та окремі соціальні групи зокрема починають отримувати реальний зиск від солідарної системи. Зиск, що перевищує будь які гіпотетичні вигоди від соціальної війни. З цього моменту вихід із солідарної системи означатиме тільки втрати. Відтепер система стає по справжньому стабільною. Герберт Маркузе з цього приводу сказав: "Вказівку на міцність суспільної організації необхідно додатково пояснити, враховуючи специфіку розвинутого індустріального суспільства, в якому, за нашою думкою, створюється нова соціальна структура шляхом інтеграції соціальних сил, спрямованих в минулому на заперечення і трансцендування, із системою, що встановилася."

Потрібно чітко усвідомлювати - солідарна система зовсім не означає відмови від класової боротьби і підписання якогось "пакту про довічний соціальний мир". Нічого подібного. Солідарна система - це добровільна відмова від класової війни на знищення. А класова боротьба продовжується із усе зростаючою інтенсивністю. Ніколи в Україні не було такого розмаху страйкового руху, як у "мирній Франції". Ні до 91-го, ні після. Але ця боротьба розгортається в межах чітко визначених (далеко не завжди на папері, юридично) погоджених усіма суб`єктами правил гри. Правила гри для класової боротьби на новому етапі встановлюються так, щоб від цього вигравала не якась одна соціальна група (чи то буржуй, чи то пролетар), а суспільство в цілому. Змінюються не тільки правила гри, а і лексика. На заміну буржуа приходить роботодавець, а пролетарю - найманий працівник.

Як правило, становлення солідарної системи припадає на тяжкі часи - війна, окупація, наднапруження повоєнної відбудови. В момент, коли суспільство стоїть перед дилемою або знищення (зникнення) або виживання за рахунок загальнонаціональної міжкласової солідарності.

Яскравим прикладом народження солідарного суспільства може слугувати Бельгія. 1944 року в умовах окупації на конспіративній квартирі відбулася зустріч представників підприємницьких та робітничих організацій країни. На цій зустрічі обговорювалися принципи, на яких буде розбудовано повоєнну Бельгію. Саме ці принципи лягли в основу нової конституції. Показово, що принципи, погоджені в таких незвичайних умовах, і сьогодні сумлінно виконуються усіма гравцями соціального ансамблю. Незважаючи на колосальні зміни як вагових співвідношень між різними соціальними групами, так і самої соціальної структури через народження нових соціальних груп.

Найцікавіше те, що прихід ери солідарного суспільства зовсім не означає кінця соціальної історії. Перефразуючи класиків марксизму можна сказати: "Тільки тоді і починається справжня історія людства". Тільки на відміну від комунізму, що мав стати безкласовим чи точніше однокласовим суспільством, таким собі театром одного актора, солідарне суспільство є складним ансамблем різних соціальних груп, яке можна порівняти із симфонічним оркестром.

Соціум завершує період своєї незрілості і відтепер прагне еволюціонувати до все більш адекватних форм. Як в сенсі еволюції самих соціальних груп, так і в сенсі народження нових, або сходження з арени окремих діючих соціальних груп. Ця еволюція відбувається під впливом економічних, культурологічних, етатичних та інших факторів невпинно та безперервно. Вона може бути продуктом стихійних процесів, чи наслідком свідомих дій.

На щастя все це не є фантазією. Сьогодні цей світ починається на західних кордонах України. Через декілька років ми можемо стати його частиною.

Узагальнення.

Провівши аналіз еволюції соціальної структури України ми можемо зробити наступні висновки:

1. Еволюція соціальної структури України є сьогодні і залишиться на ближчі роки одним із найвагоміших факторів, що визначатиме процеси становлення України.

2. Еволюція соціальної структури України відбувається в режимі ембріонального розвитку - режимі послідовного проходження всіх етапів розвитку соціуму від найпримітивніших соціальних структур до все більш складних конструкцій.

3. В ході еволюції соціум послідовно проходить етапи героїчної, клієнтельної, феодальної, ідеологічної та солідарної епох, що переходять одна в іншу.

4. Героїчний етап еволюції соціуму України тривав з 1990 по 1994 рік, клієнтельної з 1994 по 1998. Феодальна епоха тривала з 1998 року по 2004 рік.

5. 2004 року розпочалася ідеологічна епоха. Вірогідно з 2004 по 2007 роки триватиме етап боротьби лібералів з олігархами. Після перемоги лібералів почнеться другий етап ідеологічної епохи - етап боротьби лівих проти лібералів, який вірогідно триватиме до 2010 року.

6. Після 2010 року, очевидно, слід очікувати народження солідарної системи соціуму України.

P.S. Сьогодні (квітень 2006) прогноз стосовно підйому робітничого руху після 2007 року виглядає якщо не сумнівним, то, принаймні, спірним. Не видно цього підйому. Але звертаємо увагу, що ця робота була написана до акції “Україна без Кучми” в 2000 році, у період зміцнення феодальної структури соціуму України. В той час і в падіння феодальної структури мало хто вірив. Поживемо-побачимо!

P.P.S. Літо 2006 принесло перші ознаки майбутнього вибуху: вже пепрші після довгої перерви профспілкові акції протесту зібрали людей більше, ніж “помаранчеві” і “блакитні” під час “премьєриади”.

www.000webhost.com