ІСТОРІЯ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЇ УКРАЇНИ

 

В українській історії немає іншої партії з такою героїчною і трагічною історією, такого відданого і ефективного служіння Україні не на словах, а у справах, що  перед нами - тими, хто зголосився підняти знову цей прапор, постійно залишається як орієнтир питання – чи гідно ми несемо його крізь сучасність, чи гідно ми продовжуємо справу наших попередників – Франка, Павлика, Левицьких, Макуха, Стахіва та багатьох інших – справжніх героїв України.

Нова спроба відновлення української соціал-демократії відноситься до кінця 80-х років минулого століття. З початком горбачовської лібералізації радянського режиму пожвавилося громадське життя. Серед найперших політичних ініціатив 1989 року одночасно у багатьо областях України з’явилися соціал-демократичні гуртки.  Спілкування між ними привело до рішення про створення  соціал-демократичної партії.

25-27 травня 1990 року у рік сторіччя від заснування УРП у Києві, у бібліотеці Київського політехнічного інституту, відбувся Установчий І З’ їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України. Робота З’їзду завершилася утворенням не однієї, як планувалося напередодні, а двох партій. Одна з них взяла назву, яку мав Оргкомітет З’їзду, тобто Об’єднана соціал-демократична партія України. Друга – просто Соціал-демократична партія України. Формальним приводом до утворення двох партій стали розбіжності між делегатами Установчого З’їзду щодо двох положень. Перше - навколо основного принципу Стокгольмської декларації -“демократичного соціалізму”: чи записувати його до своєї програми, чи ні. Друге – стосовно державного устрою. Прихильники ідеї демократичного соціалізму та земельного устрою України згуртувалися у ОСДПУ, зокрема, Юрій Буздуган, Олена Скоморощенко. Ті, хто був проти декларування у своїй програмі демократичного соціалізму і виступав за унітарний устрій утворили СДПУ.  Але час cтер ці суперечності і через два роки, у кінці 1992 року відбулося об’єднання двох партій в одну під назвою Соціал-демократична партія України. Цей факт оформило Міністерство юстиції України, видавши 14 березня 1993 року Соціал-демократичній партії України свідоцтво про реєстрацію за № 419, анулювавши свідоцтва попередніх двох партій, які тепер утворили одну. Відтоді українська соціал-демократія розвивається під назвою СДПУ.

Якщо говорити про активність партії, то перший рік її діяльності  був присвячений змаганням за досягнення державної незалежності України. Члени партії разом з іншими, на той час демократичними партіями, розгорнули значну діяльність напередодні референдуму 17 березня 1991 року щодо суверенітету Союзу та Республік на користь започаткуваня суверенітету України. Це була велика аналітична, пропагандистська і агітаційна робота як у засобах масової інформації, так і безпосередньо серед громадян України. Важливу сторінку в діяльності партії складає історичний день 19 серпня 1991 року, день путчу. Загальновідомий факт – уже об 11 годині ранку керівництво і активісти нашої партії на Хрещатику розклеювали листівки із засудженням путчистів і закликами до організації громадянської непокори їх незаконній владі, в той час як Рух і УРП переходили на підпільний стан. Надвечір з’явилися листівки ВОСТ і радикальної студентської організації також із засудженням путчу. Наступного дня надвечір Володимир Філенко – Заступник голови Народної Ради у Верховній Раді скликав нараду демократичних депутатів щодо путчу і вже було якось певніше, а потім і комуністичні депутати більшості з їхнім Головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком, який трохи згодом став “видатним соціал-демократом”, почали дуже сміливо висловлюватися проти путчу.

Наступний рік дії партії були спрямовані на активну агітацію за голосуваня у референдумі 1 грудня 1991 року задля здобуття державної незалежності.

У цей період аналітики СДПУ багато зробили для усвідомлення тогочасним демократичним рухом соціально-політичних процесів перших років становлення новітньої України. Зокрема уже у лютому 1992 року соціал-демократи заявили, що неоліберальний курс новообраного Президента Л. Кравчука призведе до становлення в Україні авторитарного режиму. З цією політичною лінією СДПУ на засіданні Круглого столу політичних партій, склинаний Кравчуком у лютому 1992 р. виступив тодішній Голова Правління партії, народний депутат України Володимир Московка, заявивши, що Соціал-демократична партія України вважає таку політику згубною для України і тому оголошує свою опозиційність до влади, яка провадить цей курс. Ми були першими, хто попереджав уряд з приводу катастрофічних наслідків розкручування гіперінфляційних процесів, у вирі яких відбулося неприкрите пограбування наших громадян. На жаль, життя повністю підтвердило найгірші перестороги нашої партії. Сьогодні ми маємо наслідки цього згубного курсу.

У 1992 році новітня українська соціал-демократія  разом з Партією демократичного відродження України та іншими виступила засновниками об’єднання “Нова Україна”, намагаючись спрямувати процес демократичних перетворень у конструктивне русло. На жаль, “Нова Україна” не виконала тих, завдань, які на неї покладалися і восени 1993 року СДПУ залишила її лави.

З 1992 року  наша партія вперше запрошується до участі у заходах Соціалістичного Інтернаціоналу – міжнародної організації, яка об’єднує соціал-демократичні партії різних країн. У жовтні цього року в Берліні відбувся ХІХ Конгрес СІ, на якому була присутня делегація нашої партії, яку представляв тогочасний Голова Правління, Народний депутат України Володимир Московка. З 1994 року партія – постійний член Комітету по Центральній та Східній Європі Соцінтерну. СДПУ – єдина партія в Україні, яка запрошена до участі в діяльності Соціалістичного Інтернаціоналу. Починаючи з ХІХ Берлінськомого Конгресу СІ, СДПУ брала участь у всіх наступних Конгресах Соціалістичного Інтернаціоналу – Нью-Йоркському 1996  та Паризького 1999 р. СДПУ – єдина українська партія, яка належить до Соціалістичного Інтернаціоналу.

З 1994-1997 рр.  Міжнародний секретаріат партії видавав Бюллетень Комітету СІ. 1 листопада 2003 року Соціал-демократична партія України рішення 21 Конгресу СІ, що відбувся у Сан-Пауло стала членом Соціалістичного Інтернаціоналу.

З 1994 року, коли перші перетвореня у суспільстві уже відбулися. СДПУ визначила своїм провідним пріоритетом працю у галузі соціальних проблем. Цьому сприяло також і те, що новообраний Голова партії Юрій Буздуган, який від заснування СДПУ був незмінним Секретарем Правління, став Головю Комітету з питань соціальної політики і праці Верховної Ради України, членом Президії Верховної Ради. До цього періоду історії партії також належить і започаткування співпраці як з незалежними профспілками, яка розпочалася на початку 90-х років, так і з галузевими профспілками ФПУ. Як результат цього співробітництва 29 жовтня 1997 року між галузевими профспілками машинобудування  і СДПУ була підписана Угода про співробітництво і взаємодію. Виборчий список Соціал-демократичної партії України до парламентських виборів 1998 року був також сформований за участю профспілок та інвалідських організацій.

У бурхливих подіях середини 90-х ми були принциповими противниками введення в дію закону про владу  і підписання Конституційного договору, бо передбачали, що встановлення авторитарного режиму Л.Кучми призведе до зростання рівня безвідповідальності “кишенькових” підпрезиденських урядів, які на практиці виступали знаряддям пограбування українського народу. Лідер партії Юрій Буздуган у своєму виступі у Верховній Раді закликав демократичних депутатів не голосувати за Конституційний договір, запропонований Л.Кучмою. Лідер СДПУ наголосив, що пропозиції Л.Кучми не мають нічого спільного з конституційною реформою, а є банальними спробами встановлення власного авторитаризму. Життя підтвердило справедливість цієї тези. А Конституційний договір так і не був проголосаний у парламенті. Президентським клевретам не вдалося зібрати під ним більше 214 підписів парламентарів і тому вони висунули ідею ухвалення Конституції на загальнонародному референдумі-тодішнє“ноу хау”, якраз щойно випробуване в Росії, де після розстрілу парламенту 1993 року Конституцію Російської Федерації ухвалено “всенародним референдумом”.  На щастя, виявилося, що ми не Росія і у нас цей номер, себто технологія не пройшла. Нині діюча Конституція України ухвалена парламентом вельми в героїчних умовах, яка при тому є зовсім не гіршою серед європейськиї конституцій. А тоді, 1995 року, беручи активну участь у боротьбі проти становлення авторитаризму,  СДПУ запропонувала, мабуть, найдемократичніший проект Конституції України, в основу якого був покладений варіант, випрацюваний Конституційною комісією Верховної Ради  1993 року.

Молодій українській демократії не вдалося зупинити утвердження в Україні авторитарності латиноамериканського штибу з її напівкримінальним характером. На початок же 1998 року і нову каденцію парламенту демократичний рух України було цілковито розгромлено. Тобто знищено, або перекуплено, власне, ще більше знищено, ніж просто принення існування. ЇЇ лідери пішли у небуття, або просто так, або в результаті нацональної особлисвоті автомобільних катастроф.  А головне, що у свідомості людей витворено образ демократії як “продажной девки империализма”, тобто чогось такого, що неприйнятне для порядної людини. Перед кожним постав вибір – що робити далі, куди піти. Хто- в бізнес, хто - на кухню, хто здавалися на користь переможців. Так би мовити: ”а що поробиш”. Якраз приблизно на 1995 рік припадає кінець періоду первинного накопичення капіталу в результаті пограбування народу і у цьому зв’язку – процес виникнення кланів та утворення ними своїх політичних філій, себто партій, призначених забезпечити захист та примноження цього капіталу. Ясна річ, за рахунок подальшого пограбування народу.

У цей важкий час українським соціал-демократам вдалося зберегти партію від перепродажу і дискредитації, не заплямувавши своїх славетних традицій. І знову в котрий раз почати спочатку. Як у 1918 після закінчення імперіалістичної війни, як у 1924 після погрому боротьби за незалежність і воззєднання України, як у 1931 році після пацифікації, як у 1990 після відновлення демократії.

 У 1998 році СДПУ пропонує проект Народно-патріотичного об’єднання - об’єднання “Правда проти сили” усього, що залишилося в Україні непродажного і живого заради подолання неправедного режиму легітимним шляхом президентських виборів. Українські соціал-демократи зробили вибір на підтримку кандидатури Олександра Мороза, як свого кандидата і взяли активну участь у президентській кампанії 1999 року, залучаючи через Народно-патріотичне об’єднання позапартійних небайдужих виборців.  Один рік – замало часу і зусиль, аби витворити дієздатну альтернативу пануючим кланам та здобути перемогу.

2000 року після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе Соціал-демократична партія України - серед тих, хто вийшов на майдан 15 грудня, започаткувавши акцію “Україна без Кучми!” Нехай циніки стверджують тепер, що ми нічого в результаті не добилися. Хоча з приводу “нічого” треба сказати, що виконання двох з чотирьох вимог акції “Україна без Кучми!” ми досягли. Нашими вимогами були: 1 – розслідування вбивства Георгія, 2 - відставка Кучми, 3 - відставка Голови Служби безпеки Деркача, 4 - відставка Міністра внутрішніх справ Кравченка. Історичний факт, що на березень 2001 Кравченко і Деркач опинилися у відставці і не за власним бажанням. А головне, чого ми добилися – покладено край прірві між лівими і правими українськими демократами, на розмежуванні яких і трималися це десятиліття правлячі олігархи на чолі з Кучмою.

І хоч “Україна без Кучми!” не повалила режиму, за нею прийшла більш потужна хвиля громадянської активності, що дала під час виборів до Верховної Ради України 2002 року найбільшу кількість голосів правоцентристській коаліції “Наша Україна” та іншим опозиційним політичним організаціям. На жаль, напередодні виборчої кампанії  з ініціативи Соціалістичної партії була зруйнована лівоцентриська коаліція, створена на шість років раніше “Нашої України” у 1998 році на базі СПУ та СДПУ. В результаті – СПУ набрала трохи більше 6% , а СДПУ, що організовувала свою кампанію протягом тижня, взагалі не подолала 4% бар’єру. Та і в парламенті нового скликання демократичним силам не вдалося зберегти свою коаліцію. Невдовзі СПУ покинула її заради успіху конституційної реформи, що її підтримували Віктор Медведчук та Петро Симоненко. Не вдалося демократичним силам висунути і єдиного кандидата у Президенти України. Хоча значна частина демократичного табору консолідувалася навколо цієї стратегії, починаючи від СДПУ, яка 31 травня 2003 року ухвалила рішення про підтримку єдиного кандидата і закінчуючи партією Батьківщина, яка 6 липня 2004 року підписала Угоду з Віктором Ющенко. На жаль, і цього разу соціалісти пішли окремо, висунувши Олександра Мороза від своєї партії.

Соціал-демократична партія України ухвалювала питання про свою участь у президентських виборах на XVII З’їзді 24 липня 2004 року. Із 658 делегатів 621 проголосували за те, щоби взяти активну участь у виборах на підтримку Віктора Ющенка під гаслом “Справжні соціал-демократи – за Ющенка!”

Надії народу на Ющенка не справдилися, як і надії на Мороза. Досвід еволюції української демократії засвідчив необхідність переходу від орієнтації на “доброго царя”, коли всі надії покладаються на месію, який прийде і все нам забезпечить, до орієнтації на власні сили широких верств народу. Ось чому 2009 року за ініціативою Юрія Буздугана і Олени Скоморощенко разом із низкою галузевих проспілок ФПУ було започатковано Рух за справедливу зарплату. 2010 року розпочато перший етап цього проекту – Трудові школи, які сьогодні розгортаються на багатьої підприємствах України. Боротьба триває і ще багато роботи потрібно зробити, щоб наблизитися до задекларованої у 1890 році іще Іваном Франком мети – згуртування широкого загалу трудівників у власну політичну організацю. Хто поділяє наші цілі – приєднуйтесь!