Notice: Undefined offset: 1 in /storage/ssd3/312/8397312/public_html/plugins/content/jw_allvideos/jw_allvideos.php on line 478
 
Чим для України обернеться ймовірне президентство шоумена Зеленського? Чи можливе розгортання вектору зовнішньополітичного розвитку нашої держави? i-ua.tv і далі продовжує обговорювати результати першого туру президентських виборів. Ми поспілкувалися із Доктором філософії, магістром державного управління і директоркою Інституту соціального розвитку Оленою Скоморощенко.

— Частина української Facebook-спільноти в шоці від 30%, які отримав комік Володимир Зеленський. Як би б Ви могли прокоментувати такий результат першого туру президентських виборів?

— Ну це не перше зауваження щодо Зеленського, яке починається словами «я в шоці». У свою чергу, я в шоці, що люди в шоці. Невже вони не бачили результатів соціологічних опитувань? Лідерські позиції Володимира Зеленського і його рейтинг на рівні 30% давно були фактом. Соціологічні дослідження дали зрозуміти, хто буде лідером першого туру.

Що ж стосується трьох головних кандидатів, ми потрапили в ситуацію вибору без вибору. Тобто, Зеленський VS Порошенко, чи Тимошенко. Якщо подивитися на стан речей системно і абстрагуватися від прізвищ, можна констатувати такий розклад: двоє людей уособлюють існуючий порядок, а один — його альтернативу. Але справа не в прізвищах і не в особистостях. Громадяни голосують за соціально-економічний вибір.

— Поясніть.

— Порошенко робить ставку на гасло протистояння у війні. Власне, саме воно його і привело в 2014 році до влади з феноменальним результатом у 54,7%. Крім цього він акцентує увагу на Томосі, а також взяв собі амплуа турботливого тата нації. Але народ йому дав великий урок. По-перше, наші люди вже не відчувають війни. По-друге, виборець вважає значно важливішим власний рівень життя. Саме він для нього став головним критерієм вибору, а не загроза широкомасштабних бойових дій. Тому, вибір був такий: або ми обираємо одного з двох системних кандидатів і зберігаємо стабільність, або віддаємо свій голос несистемній альтернативі, щоб показати системі «матір Кузьми», як казав Хрущов.

Тепер ми опинилися у реальності, яку не можна назвати поганою, або хорошою. Це є так. Наше суспільство опанувало здатність до сили і власного вибору, які ми виборювали з часів акції «Україна без Кучми». Я маю на увазі силу народу. Сьогодні навіть, якщо наш народ позбавити будь-яких механізмів, і засобів здійснення своєї волі, то він це зробить у негативній парадигмі. Хоча, на жаль, це поки не супроводжується усвідомленням своєї відповідальності за свій вибір. Що невідворотно настануть відповідні наслідки, зумовлені цим вибором.

Але так чи інакше, зараз ми можемо привітати Україну з новим президентом. Якщо звернутися до арифметики, то Зеленський зможе додати до своїх 30% ще 14% сукупного результату Бойка та Вілкула. Загалом отримаємо десь 44%.

— Так, адже симпатії проросійськи налаштованих громадян дуже добре видно по їх дописам на Facebook.

— Звісна річ, бо Порошенко для них ворог. Відповідно, не треба трьох разів, аби здогадатися, що виборці Бойка та Вілкула прийдуть на дільниці і поставлять галочку навпроти прізвища Зеленського. Таким чином, він отримає 42 — 44%. Реально може і більше. З іншого боку, відсотки Тимошенко до Порошенка плюсувати не можна. У кращому випадку, за діючого голову держави проголосує 10% електорату лідерки «Батьківщини». А це — 16% + 10% (у сумі 26%). Навіть, якщо додати голоси за Ігоря Смішка — 6% та Анатолія Гриценка — 7%, то максимум Порошенко може отримати до40%. Але і ця цифра — з натяжкою. Ви ж самі розумієте, що 39% проти 44% це помітна різниця. Тому, Зеленський по суті вже президент. Якщо не станеться чогось надзвичайного.

— Що це означатиме для України?

— По-перше, президентом стає несистемний елемент, який просто некомпетентний в галузі політики і державного управління. Він немає уявлення про те, куди він приходить. Для того, щоб усвідомити що відбувається у нього відсутня кваліфікація. Тому майбутній президент просто не зможе впоратися з існуючою ситуацію.

По-друге, наш час — це не епоха індивідуумів. Часи «фюрерів» давно закінчилися. У будь-якій галузі, а в політиці передусім, діють не персоналії, а команда. Причому, не одна, а декілька. Скажімо, той самий Порошенко має по команді в кожній галузі суспільного життя: у релігійній — одну, в культурній — другу, у військовій — третю, і так далі. Розумієте? І Порошенко не виключення. Подібні команди є у будь-якого топового політика. Скажімо, Юлія Тимошенко також має свій набір команд.

А зараз приходить президент, команди якого — це, передусім, люди з шоу-бізнесу. Відповідно, цей досвід він принесе і на посаду президента. А тепер тільки уявіть, яку реальність це витворить?

— Що Ви маєте на увазі?

— Янукович досидів до 3,5 років на посаді президента, будучи обраним на п’ять. Тепер він — ганебний втікач, зрадник і крадій. Але він все ж таки живий. Президент, який прийде як «протест без програми і команди» і не дай Боже не виправдає очікування громадян, протримається максимум рік-півтора. Він закінчить не так як Янукович, а значно страшніше.

— Тобто, Зеленський неготовий виконати те, що від нього хочуть громадяни?

— Звісно, звучатиме прикольно, але саме на цьому сюжеті була побудована його остання передвиборча реклама. Він говорить про свою готовність із невимушеною легкістю, але, схоже, й гадки не має, що його очікує насправді. Нам треба готуватися до цього.

Політологічною мовою це означає крах представницької демократії і перехід до демократії прямої. Дяка Богові, Україна створила не один, а навіть два її інструменти. Наші національні інструменти прямої демократії. Перший елемент прямої демократії — це Майдан, а другий — волонтерський рух.

Відтак, Україна стоїть перед великими ризиками і може за такий вибір заплатити неймовірну плату. За обрання Януковича ми заплатили життям сотні людей на Майдані і без ліку загиблих на війні. Але ризики, зазвичай, створюють можливості. Відповідно, чим більше ризиків і можливостей, тим коротшим стане час до реалізації народних сподівань.

— Але чи не відбудеться перехід України до проросійського вектору?

— На щастя, це вже неможливо. Я маю на увазі ризики більш серйозні і принципово внутрішні. Ми, на жаль, живемо у вимірі чистого негативу. Ми голосуємо проти когось, а не «за». Саме перехід від негативу, від від’ємного життя до позитиву, до будівництва власної реальності подібний до неймовірного квантового стрибка. Він вимірюється довжиною у безліч прірв. Тому, зробити цей стрибок у один підхід просто неможливо. І такий перехід до позитивної реальності — нове завдання, яке стоїть перед українцями.

Обрання Порошенка в 2014 році дозволило нам унеможливити широкомасштабну війну і окупацію країни, а також перевести конфлікт у заморожений стан. Тоді народ зробив цей вибір. Але зараз народ робить інший вибір. Він безкомпромісно хоче системних змін. І якщо олігархічна еліта на чолі з Порошенком на це не здатна, люди висловили їй своє «ні» і відправили її у відставку. І це — вибір народу.

Щоправда, народ навіть не уявляє, яку відповідальність він понесе за цей вибір протесту в особі Зеленського. Власне, ми відрізняємося від європейців тим, що вони уявляють свою відповідальність, а ми просто «голосуємо проти». Вони більш зважені та помірковані. А вибір Зеленського — це навіть не «дуля в кишені». Це — удар з ляскотом по обличчю. І не тільки по обличчю Порошенка, але і по своєму власному… Ми раніше, в часи попередніх Майданів у якості відповіді на питання: «Що робити?», часто вживали вислів «Чистити кулемета». Так зараз це нам не допоможе. Чистити потрібно інші речі.

— Розум?

— Саме так! Розум, Свідомість. Пригода з Зеленським нам, мабуть, потрібна для здобуття іншого рівня самосвідомості. Він включає в себе, в тому числі, і відповідальність.

Місяць тому я почала замислюватися, як пояснити своїм колегам з інших країн, чому моя країна — найкраща в світі, велика і перспективна, обрала собі в президенти шоумена. Мої колеги з поки ще авторитарних країн — Білорусі, Казахстану та інших нам шалено заздрять. Заздрять українській демократії та свободі.

Позавчора я мала зустріч із своєю казахською колежанкою — міжнародним секретарем казахських соціал-демократів, яка на наших президентських виборах була офіційним спостерігачем від ОБСЄ. Вона в захваті від України, але щиро не розуміє того, що зараз відбувається. Адже у них народ не має сили. Він не має навіть надію її показати. В Україні із цим інша справа. У нас народ вже став вирішальною силою. Він не лише має «природне право», вияв своєї сили для нього — робоча ситуація. І тому, вона розглядає перемогу Зеленського у першому турі як катастрофу і перехід подальшого шляху України на непередбачуваний сценарій. Вона вважає перемогу Зеленського — крахом власних надій.

Я спробувала її втішити. Сказала, що налаштована більш оптимістично, бо знаю свій народі і вірю в нього. Насправді він мудрий. Народ зробив такий вибір, щоб навчитися бути відповідальним.

Бо відповідальність — це здатність прийняти на себе свій вибір і мати справу з наслідками своїх дій, а не перекладати її на когось. Якщо знову, як у 2013 виявиться, що немає грамотного лідера, то народові самому доведеться втрутитися у ситуацію. Але зараз нам потрібен інший результат, ніж той, який ми отримали після Революції Гідності. Тому, для початку нам необхідно гуртуватися із собі подібними. Я маю на увазі — створювати нові спільноти волонтерів та громадських активістів. Ось що сьогодні насправді важливо.

Народ зробив свій вибір і тепер сам має взятися будувати своє життя не тільки в приватному сенсі. А не, як раніше — раз на кілька років обирати якогось «фюрера», а потім паплюжити його за те, що «він нам не забезпечив». Ми так довго мріяли про кінець олігархічної системи, що геть не вірили у таку можливість. Що називається: «Бійтеся своїх мрій!» Можна сказати, що результати першого туру — це реквієм по цій системі. Підтримку у 30% отримав не громадянин Зеленський, а гасло покінчити з олігархами. Тепер побачимо, що буде далі, бо настає навіть не момент, а часи істини. Де кожен бути мати нагоду виявити себе. І новий Президент і кожен громадянин.

Ірина Козар
05.04.2019

https://i-ua.tv/society/23932-olena-skomoroshchenko-prigoda-z-zelens-kim-nam-potribna-dlya-zdobuttya-vishchogo-rivnya-svidomosti?fbclid=IwAR0fjEry4xa5X5bCC5AkdtWu6S6M1QEMrZxX8MbGh-KpBnmQKSzWWbPaONY

 
 
 


Якщо її заберуть у народу, то від цього стане гірше, від цього постраждають і люди, і країна взагалі. І це — фундаментальний принцип.

Чи змогла Україна за майже 28 років своєї незалежності побудувати справжню демократію? Якщо ні, то що їй заважає? Ці питання i-ua.tv обговорив з експертом з індустріального розвитку Юрієм Буздуганом.

— Чи існує, на Вашу думку, демократія в Україні?

— Скажу відверто. Ви задаєте не просто важке питання, а страшне. Тому, зараз я зможу говорити тільки за себе і за свої переконання. Бо тут працює віра, а не інтелект. Для початку, давайте розберемося, що таке демократія. Із давньогрецької мови цей термін перекладається як влада народу. Тобто, ти або віриш, що народ може здійснювати владу, або ні.

Знаєте, я зустрічав чимало людей, які не вірять у демократію і ніколи в неї не повірять. Більше того, вони навіть можуть називати себе демократами. Просто, такі люди вважають, що існують обрані та «бидло». Друга категорія має бути слухняною і виконувати вказівки першої, бо вона вища та краща. І взагалі вона є розумнішою та особливою. Насправді, людей, що так думають, значно більше, ніж може здаватися. У сьогоднішній Україні їх взагалі особливо багато.

Тому, питання щодо демократії можна ще перефразувати так: «Чи ти віриш, що влада може належати малоосвіченим маніпульованим людям? Або, можливо, владу повинні мати тільки обрані з кращою освітою і, за своєю суттю, вищі над усіма іншими?». Бачите, наскільки непросте це питання?

Тому, зараз я буду говорити за себе: я у своєму серці глибоко переконаний демократ. Я вважаю, що влада має належати тільки народу і більше нікому. Якщо її заберуть у народу, то від цього стане гірше, від цього постраждають і люди, і країна взагалі. І це — фундаментальний принцип. Напівжартома скажу, що коли ми сидимо у гарній компанії, я завжди маю три тости. Перший звучить так: «Владу народу!». Сподіваюся, я почав відповідати на ваше питання…

— І все ж таки, який Ви бачите механізм для запровадження справжнього народовладдя? Що, на Вашу думку зробити, аби в Україні запрацювала істинна демократія?

— Щоб народ здійснював владу.

— Може Ви маєте рецепт?

— Дуже гарне питання. Розумієте, в кожну історичну епоху людство знаходило свою відповідь. Всі ми діти Великої французької революції. Від неї походить уся сучасна демократична цивілізація. З тих часів вважається, що свободу і демократію дає власність. Людина, яка є власником стає незалежною, відповідальною, якісно іншою та мудрішою. Подібні переконання до сих пір переповнюють більшість демократій. Але сучасний етап розвитку людства виявився такий, що власність перестала давати і гарантувати свободу. За приклад можна взяти наш український досвід. Сім мільйонів українців отримали землю у власність. Чи стали вони від цього вільними? Відповідь — однозначно ні. Вони не здобули свободи. Демократія у їхніх серцях не перемогла. І що робити у цій ситуації?

— Чесно кажучи, не знаю.

— Найкращі уми сучасності шукають цю відповідь, і я також. Розумієте, Велика французька революція була епохою кінця феодалізму та зародження капіталізму. Тоді почали з’являтися малі підприємства, і людина, яка їх відкривала, отримувала економічну свободу від феодала і держави. Раніше селянин був приречений на залежність від феодала. Останній не тільки концентрував економічну владу, хліб та інші багатства, але й розум, освіту та досвід. У момент, коли відбувалася Велика французька революція, поставали не просто проти багатих людей, а боролися проти принципу, що розум, досвід і відповідальність зосереджені тільки в невеликої касти обраних. Тоді вважалося, якщо кожна людина матиме власність, вона стане незалежною і відповідальною. Вона має стати мудрою, бо стратегічно неправильні дії позбавлять її хліба.

Першим, за великим рахунком, про це говорив Жан-Жак Руссо. Він сказав, що є піддані, а є громадяни, і саме власність перетворює підданих на громадян. А вільні громадяни утворюють громадянське суспільство, яке стає сувереном, володарем держави, яка стає демократичною.

Від часів Великої Французької Революції минуло дві епохи. Після капіталізму прийшла ера промислових корпорацій, і це вже була зовсім інша реальність. Людина могла вижити тільки, якщо вона була вбудована в корпорацію. До того ж, її посада зовсім не мала значення. Навіть простий робітник в корпорації мав цілий пакет соціальних гарантій, про які феодали навіть не могли мріяти. Його життя було значно комфортнішим і багатшим. Але це вже вимагало не відповідальності та свободи, а солідарності: між трудівниками і менеджерами, між менеджерами і власникам, між акціонерами і трудівниками. Власне, вимагало зовсім інших якостей. Утім, ера промислових корпорацій також передбачала демократію. Це теж була влада народу, але на якісно глибшому рівні. До солідарності громадян додалася солідарність соціальних груп. Усе Х Х сторіччя минуло під знаком поступу і перемог корпоративної демократії.

І ось раптом приходить наш час. Виявляється, що ти маєш у власності землю, але не можеш її обробити. Теоретично, у тебе є сапка та лопата, але, якщо твою землю візьме в оренду агрохолдинг, твій прибуток від неї буде значно більшим, ніж, якби ти сам займався землеробством. Просто у тебе немає ні коня, ні трактора, ні добрив. Сам ти крім цієї землі нічого не маєш. Тобто, будеш біднішим обробляючи власний пай, ніж якщо віддаси його агрохолдингу. Так ти, маючи власність, стаєш залежним від агрохолдинга, як колись залежав від феодала. Причому, віддаєш владу над собою добровільно.

Сьогодні прийшли абсолютно інші спокуси. Мабуть, найкраще їх описав Джеймс Бернхем у свої праці «Революція менеджерів», виданій у 1940 році. У книзі йшлося про остаточну перемогу менеджерів над акціонерами, трудівниками і державою, що, власне, і відбулося у ХХІ сторіччі. Ми живемо в реаліях, коли держава повністю безпорадна перед транснаціональними корпораціями. Причому, не лише українська, але навіть і американська. При тому, що США — світовий гегемон.

Як здійснювати демократію, в цих умовах, коли з’явився новий тип менеджерів? Усе Х Хсторіччя ними були виробничники, іще їх називали «капітанами індустрії». Їх яскраві приклади — це Генрі Форд і Сергій Корольов. Але їм на зміну прийшли менеджери-маніпулятори. Скажімо, виробництво знаходиться у Китаї, але завод, який робить мобільний телефон отримує 1% від його вартості. Тобто, левову частку грошей забирають люди, які до виробничого процесу не мають жодного відношення. А також — левову частку влади. Як у межах конкретної країни, так і в межах світового масштабу.

Влада сьогодні належить ось цим менеджерам-маніпуляторам. Бо вони беруть людей за душі і ними маніпулюють. І саме вони відіграють сьогодні роль феодалів, групи обраних людей, які відібрали у всіх владу та знищили демократію. Під час Великої французької революції, знайшли ліки проти феодалізму. Так само і нам потрібно віднайти спосіб, як повернути владу народу. Тому самому народу, який, хай і під дією маніпуляцій, але ДОБРОВІЛЬНО її віддав.

Зараз ми знаходимося у приблизно такій самій ситуації, у яку потрапило людство 200 років тому. І це — проблема не лише України. Це проблема всіх країн світу. І найрозвинутіших в тому числі. Ви тільки подивіться на США, Італію, та Францію! Там до влади приходять демагоги. Не політики, які мають чіткі програми, а популісти, що кидають привабливі гасла, які хоче почути народ.

Тепер подивіться на наші нинішні вибори! Питання «Чи здатна перемогти демократія в Україні?» залишиться відкритим. Головним її ворогом є не Путін, не Російська імперія і навіть не олігархи. Бо наші олігархи — доморощені маніпулятори, але вони самі маніпульовані із зовні. Чим вони займаються? Висмоктують ресурси з України і вивозять їх закордон. Наші ресурси працюють на і так багаті держави. Українські олігархи вважають, що працюють на себе, але це оманлива думка. Усі їхні старання йдуть на благо інших країн. Як і тридцять років тому, як і п’ятсот років тому.

Відчуваю, що з Україною може бути те ж саме, що з Іраном. Його шах продавав нафту і заробляв десятки мільярдів доларів, які вкладав в американські банки та акції, як це зараз роблять наші олігархи. Але коли в Ірані відбулася революція та іранці захопили американське посольство, американці скористалися ситуацією і націоналізували всю шахську власність. А коли він приїхав до США качати свої права, йому сказали: «Ні, це не твоя власність. Це була власність Ірану, але Іран оголосив війну США і тепер це — наша власність. Дякуємо, що привезли свої гроші у США». Так само буде і з нашими олігархами. Те ж саме може статися з грошима Путіна, які він вивіз з Росії.

Тому, сьогодні ми стаємо перед серйозним викликом. Але чи можемо ми дати на нього відповідь? Це питання залишається відкритим. Тут я хочу повернутися до того, із чого почав. Це — питання віри і переконань. Чи віримо ми в те, що народ зможе здійснювати владу у існуючих умовах? Чи вірить сам народ у це? Двісті років тому народи Франції, США та інших країн довели свою здатність. Люди продемонстрували, що вони не піддані, а громадяни. Тому, нам зараз треба знайти відповідь на питання: «Як народ може протистояти маніпулятором?». Людям, що приходять і по приколу починають маніпулювати нашим народом.

А народ на це ведеться, бо дуже постаралися олігархи. Вони, намагаючись задовольнити свої егоїстичні цілі, максимально опускали його самосвідомість і зробили суспільну свідомість максимально примітивною. Просто «бидлом» легше користуватися, бо воно — ручне. Але раптом виявилося, що у них нема монополії на контроль «бидла». Уперше вони з цим зіткнулися в Донецьку, коли доведені до «бидлячого» стану люди пішли не за ними, а за Путіним…

Тому, у нас шлях один. Треба підіймати народну свідомість. Причому, як окремих індивідів, так і спільнот.

— Що для цього зробити?

— Найперше, підняти рівень життя. Поки людина бореться за виживання, вона не може думати про великі речі, про вічне, про Бога, про красу, про саморозвиток, про суспільне благо, про владу народу… Поки людина голодна, їй не до високого і не до прекрасного. Тому, перше гасло яке нам потрібно — це Справедливість. На жаль, наші люди втратили віру, що з ними можуть поводитися справедливо. Вони сумніваються, що їхня праця може бути винагороджена, а зло — покаране. Повторимо, ми маємо повернути віру народу у Справедливість.

Але це потрібно робити не так, як нинішня влада, створюючи потужну поліцейську державу. Чого-чого, а її олігархи ніколи не боялися. Тим більше, її не бояться ті, хто мають справжню владу і знаходяться за кордоном. Поліцейська держава це інструмент спрямований не проти злочинців, а проти народу. Це слабкість України, а не її сила.

Тому, нашою стратегічною метою є не створення нових елементів поліцейської влади, на кшталт, НАБУ та НАЗК, а звільнення, емансипація та об’єднання громадян. Люди мають єднатися у спільноти, де вони довірятимуть одне одному. Потрібно створювати «спільноти довіри». Власне, усе це називається соціалізацією. Україна має створити не громадянське суспільство, а соціалізоване суспільство, де люди об’єднуватимуться на довірі і допомозі.

Хочу звернутися до Декларації про права людини і громадянина. Вона починається зі слів: «Головною причиною страждань народних і корупції урядів є забуття та нехтування невід’ємними правами людини». Тобто, на перше місце розумні французи поставили народні страждання, а наші політики ними нехтують. На другому місці стоїть корупція. Але на відміну від нинішніх українських провідників, французи усвідомлювали, що корупція може бути тільки в уряді. Коли мені розповідають про корумпованих бізнесменів, я хочу одночасно і плакати, і лаятися. Бізнесмени можуть порушувати закон, але вони не корупціонери. Корупція — це зловживання владою. А владою зловживають тільки урядовці. Інших корупціонерів просто немає. У той же час, наші можновладці створюють антикорупційні органи, які борються з суспільством. Таким чином, урядовці формують суб’єкти поліцейської держави, які контролюють суспільство, а в демократії суспільство контролює урядовців. На третьому місці у Декларації стоять «невід'ємні права людини»… Тобто, Україні зараз потрібно перевідкривати знахідки людства двохсотрічної давнини…

Утім, зараз цього не достатньо. Нам вже мало мати свідомих громадян та громадянське суспільство. Нам потрібні свідомі «спільноти довіри», соціалізовані спільноти. Тільки вони будуть здатні подолати маніпуляції суспільною свідомістю, вирвати владу у маніпуляторів, повернути владу народу, повернути демократію.

Владу народу!
30.03.2019
https://i-ua.tv/society/15066-yurii-buzduhan-vlada-maie-nalezhaty-tilky-narodu

 

 

Сьогодні, напередодні голосування за кандидатуру наступного Президента України, ця ситуація виборів без вибору актуалізує старе і тепер майже класичне питання профспілок і політики. 
Провідний настрій останніх тижнів – нема за кого голосувати. І це недивно, адже у нас нема свого кандидата. В прямому сенсі. Ось він - наслідок впровадження принципу «профспілки поза політикою». Цей принцип послідовно нав’язувався українським профспілкам з 1994 і дав свої результати – профспілки не мають ніякого впливу на політику. Можновладці не хотіли ділитися своєю монополією на владу і тому багато років пояснювали простодушним громадянам, що їм не треба туди лізти. Що це – брудна справа і т.д., ну ви і самі знаєте. Це у нас, в Україні. А як у людей?
У травні 2019 відбудуться вибори в Європарламент і Європейська конфедерація профспілок має геть іншу позицію. По-перше, ЄКП ухвалила свою Програму щодо Євровиборів 2019 із 23 пунктів своїх вимог до того, якою має бути європолітика і, по-друге, делегувала своїх кандидатів у Партію європейських соціалістів на участь в цих виборах, щоб після них мати власних депутатів, які захищають в парламенті інтереси профспілок. Правда якась дикість? Мати власних депутатів у вищому органі влади, а не бігати по кулуарах за олігархічними депутатами, як прохачі, в надії, що вони може зроблять для людей праці, хоч запит, якщо не закон. Як же так, як це можливо?
Все почалося ще у ХІХ столітті і винахідниками цього шляху стали німецькі профспілки. Вони першими зрозуміли, що тільки економічних засобів недостатньо для успіху у боротьбі за інтереси трудівників. Потрібні політичні інструменти. І вони першими у 1863 році створили власну політичну партію – Соціал-демократичну партію Німеччини. Це дало такі наочні результати, що профспілки Франції, Британії та інших країн також почали і собі створювати свої політичні партії для участі у виборах, щоб брати безпосередню участь в політиці. 
Сьогодні профспілки всього світу (крім України і ще деяких нерозвинених країн) мають власні політичні партії, через які проводять і впроваджують в життя інтереси людей праці в своїх національних парламентах. В своїй масі це саме соціал-демократичні партії. Зверніть увагу йдеться не про «а поговорити?», чи обслужити чиїсь інтереси – якогось олігарха, чи якоїсь іноземної держави, або транснаціональної корпорації, а про досягнення власних цілей – забезпечення благополучного життя і самореалізації людини праці у своїй країні. І виявляється це можливо! Без чийогось дозволу і ласки, а власними силами. Адже нас, трудівників багато! Що є вирішальним для демократичних форм влади. А, по-друге, за рахунок професійної самоорганізації мільйонів людей в об’єднану силу –профспілки.
Так, найважливіший ресурс в політиці – це не гроші. Хто б міг подумати? Три десятиліття олігархи і їхні підпанки торочать нам, що нема грошей – нема чого робити в політиці. Бо гроші є тільки у них!. Ось на чому тримається їхня монополія на владу в нашій країні – на ілюзії, що гроші вирішують все. Але це не так! Все вирішують люди своїм голосуванням на виборах. А люди – це той ресурс, який є тільки у профспілок! 
Саме за цією моделлю працюють нині і європейські профспілки. Вони відіграють провідну роль в європейській політиці. Вони не тільки в кожній європейській країні мають свої політичні структури, які працюють на них. Європейські соціал-демократичні партії уже більш як півсторіччя утворили загальноєвропейську партію - Партію європейських соціалістів, що об’єднує соціал-демократичні, соціалістичні, робітничі партії для забезпечення участі представників профспілок у безпосередньому здійсненні європолітики. 
Як наслідок, в Швеції Прем’єр-міністром країни уже другий термін поспіль є Голова Федерації профспілок Льофен. Уявляєте, Григорія Осового Прем’р-міністром України? А треба не тільки уявляти, а робити це. Бо шведи, німці, французи, англійці це не просто уявляють, вони це роблять! Так що гасло сьогоднішнього дня: Федерації профспілок України потрібна своя партія! І ця партія має бути соціал-демократичною.

Олена Скоморощенко,
Доктор філософії,
Директор Інституту соціального партнерства
29.05.2019

 
Президентська кампанія 2019 уже встигла встановити рекорд. У Центральній виборчій комісії зареєструвалися 39 кандидатів. Це найбільша за всю історію України кількість бажаючих позмагатися за булаву голови держави. Вибори відбудуться вже у цю неділю, але чимало українців ще не знають за кого голосувати.

Більшість з них і досі не визначилася, навпроти якого із 39 прізвищ поставити свою заповітну галочку. У чому ж справа? Дати відповідь на це питання i-ua.tv допоміг експерт з індустріального розвитку Юрій Буздуган.

— Чому на Вашу думку українці не можуть визначитися за кого голосувати?

— Бо ці вибори без вибору. Попри те, що ми маємо велику кількість кандидатів, але реально голосувати ні за кого. Здавалося б, ну як же ж так? У нас багато кандидатів, вони всі такі різні. Вибирай кого завгодно. Хочеш чоловіка, а хочеш жінку. Хочеш молодого, а хочеш не дуже. Але насправді, ми на цих виборах обираємо не людину. Ми голосуємо за шлях розвитку України. Таким чином, нам потрібно обрати носія певних цінностей які відіграють роль компаса, а людина буде діяти відповідно до них. Але що робити, якщо політик без цінностей? Або, скажімо, якщо він їх заникав десь у шухляду?

Можу сказати, що це доволі небезпечне явище. Бо людина, яка не має в серці справедливості і свободи, плаватиме в залежності від напряму течії. Але навіщо нам такий президент та лідер? Нам потрібна людина, яка не змінить напрямку руху у залежності від того, куди подув вітер.

У розвинутих демократіях завжди йде боротьба між носіями різних цінностей. Скажімо, між носіями свободи і справедливості. На минулих президентських виборах у Сполучених Штатах Америки сталася парадоксальна ситуація. Громадянам довелося обирати поміж двома носіями справедливості.

— Але ж Трамп і справедливість — речі несумісні.

— Уявляєте, американське суспільство сприймало цього мільярдера як носія цінностей. Воно вбачало у Трампі лідера, здатного дати справедливість. Зараз США переживають часи, коли закриваються заводи і люди втрачають роботу. Скажімо, Детройт колись був автомобільною столицею світу. Там знаходилося виробництво трьох великих транснаціональних корпорацій: «General Motors», «Ford» і «Chrysler». Усі вони зараз не працюють. Колишня автомобільна столиця перетворилася на мертве місто. У Детройті, землю де були заводи роздають для вирощування капусти.

Під час передвиборчої компанії Трамп запропонував повернути заводи у США. Почав грати на цінностях справедливості і зайшов на електоральне поле демократів. Як правило, у США демократи — це носії свободи і справедливості, а республіканці — консерватори, носії традицій, стабільності і порядку. І ось республіканець Трамп почав у епатажній формі виголошувати гасла демократів. Чому? Не тому, що він носій справедливості, а тому, що люди прагнуть справедливості, а він — маніпулятор. Я звернув увагу на цю історію не просто так. Ми зараз маємо сумну світову тенденцію, коли на виборах перемагають демагоги. Громадяни Італії підтримали «Рух п’ять зірок», Франції — Макрона.

— Виходить, Україна не виключення. Зеленський вже сказав (чи то жартома, чи то на повному серйозі), що у випадку перемоги на виборах не проти продовжити свою концертну діяльність.

— Мабуть він не читав, що Президентові України, як, власне, і народному депутатові, будь-яка діяльність, окрім наукової і викладацької, заборонена. Мабуть він не в курсі.

А тепер повернемося до наших маніпуляторів. У розвинутих демократіях роль компасу для держави відіграють ідеологічні партії. Скажімо, соціал-демократи і християнські демократи, або соціалісти і націоналісти. Так ось, особливість нинішнього етапу розвитку світу полягає в тому, що ми живемо в епоху гігантських маніпуляцій суспільною свідомістю. І зараз у всіх країнах світу демагоги фактично одночасно почали витісняти ідеологічні партії. Люди бачать, що представники старих ідеологій: ліберали, комуністи, націоналісти не справляються з проблемами. У цей же час, маніпулятори користуються ефективними інструментами, яких раніше в світі ніколи не було.

Власне, що таке маніпуляція? Відповідь на це питання дав німецький філософ Еріх Фром: «Маніпуляція — це не тоді, коли людина каже неправду. Маніпуляція — це коли людина говорить те, що думає, але думає неправду». Маніпулятори навчилися навіювати людям неправду так, що в неї вірять. Саме це відбувається з людьми, які ведуться на маніпуляції.

Уперше, за всю історію нам немає за кого голосувати. Чому? Бо немає жодного ідеологічного кандидата. Раніше у виборчих бюлетенях можна було знайти не лише олігархів, але й представників ідеологічних політичних сил: християнських демократів, комуністів, республіканців. Це були люди, які висувалися заради ідеї. Зараз їх прізвища зникли із бюлетенів.

І це не випадок, а результат цілеспрямованих зусиль. Знищення ідеологічних партій почалося у 1998 році. Він ознаменувався не лише появою олігархічних сил, але виходом на політичну арену їх сателітів. Останні проводили свої кампанії не для перемоги на виборах. Сателіти боролися з конкурентами своїх базових олігархічних партій та підіймали їм рейтинги. Дуже часто олігархи створювали клони справжніх демократичних сил, для того щоб їх знищити.

— Навіщо?

— Якими б слабкими не були ідеологічні партії, але вони завжди становили альтернативу олігархічній системі. І ми можемо сказати, що сьогодні вперше в історії їх витіснили з політичного Олімпу. У нас більше немає «Руху», немає комуністів, немає соціал-демократів, немає націоналістів. Звісно, існують політичні сили з аналогічними назвами та навіть задекларованими цінностями, але всі вони — сателіти олігархів. Ось як, скажімо можна, з ідеологічної точки зору, назвати представника «Опозиційного блоку» Олександра Вілкула?

— Напевно, демагогом.

— Мені здається, він радянський номенклатурний комуніст. Він в це вірить, але вірить не в ідею, а в систему, яка колись була всемогутньою. Так що на президентських виборах немає жодного ідеологічного кандидата.

— Чому так сталося?

— По-перше, для участі у президентських виборах потрібно заплатити 93.000 доларів застави. Вдумайтеся, це у країні, де середня заробітна плата 250 доларів на місяць! До 2000 року для участі у виборах кандидати і партії збирали підписи. Спочатку до ЦВК потрібно було віднести 50.000 автографів громадян, потім — 100, потім — 200.000. Тепер можновладці вирішили, що народна довіра не дуже важлива. Ба більше того, її можна замінити грошима! Де взяти 93.000 доларів ідеологічним партіям? Не маючи змоги брати участі у виборах, вони опиняються по за межами політичного процесу.

По-друге, враховуючи зміни до законодавства, міністерство юстиції може просто не видати документи партії, або кандидату. Відповідно, немає документів — немає участі у виборах. До того ж, створення бюрократичних перепон продовжується. Серед нововведень — щоквартальний звіт на 69 сторінок до НАЗК. У ньому вимагається детально описати, на що тратяться партійні гроші. Тобто, партія замість того, щоб захищати інтереси людей, має витрачати свої ресурси на бюрократичну писанину. Для олігархічної сили це не проблема. Там для таких відписок спеціально винаймають юристів. Хочу також зазначити, що постраждалих, через подібні вимоги серед олігархічних партій не зафіксовано. Окрім грошей як критерію доступу до політики у нас в Україні успішно запроваджується бюрократія. Науковою мовою це називається «поліцейська держава».

Таким чином, справжні демократичні партії навмисно знищувалися олігархічними. І не важливо, під яким прапором йшли останні: чи вони прийшли до влади на хвилі Майдану, чи вони — номенклатурні комуністи — всі вони вправно зачищали будь-яку альтернативу існуючій системі. У першу чергу, олігархічні сили займалися дискредитацією демократичних партій. Мовляв, всі вони однакові. Як вони це робили? Про створення сателітів я вже розповідав. У результаті їх появи, в Україні вже діє 8 соціал-демократичних партій. Лише одна з них є ідеологічною. Аналогічною є ситуація з христинсько-демократичними партіями. Із 6 зареєстрованих, справжньою є лише одна.

— Тоді як перевірити партію на справжність?

— Критерій досить простий. Це — її вік. Партії-сателіти довго не живуть. Зазвичай, їх існування триває від двох до п’яти років. З ідеологічними партіями все по-іншому. Найстарішим із них встигло виповнитися більше двадцяти років. Але на жаль, для участі в виборах у нас інший критерій. Він називається гроші. Майновий ценз вперше з’явився за часів Кучми. Але ніхто з наступних президентів його так і не скасував. Навпаки, з кожними виборами цей фінансовий бар’єр ставав все жорсткішим і вищим. І варто зазначити, що тривалі десятирічні зусилля наших олігархів таки дали свої результати. Ми маємо справу з системою, у якій справжня демократична партія опиняється поза виборами. Через майновий ценз вони для неї перетворилися на розкіш. У результаті людям нема за кого голосувати. Я не знаю нікого, крім членів виборчих команд, хто б сказав: «У мене є свій кандидат». І це — вперше за всію новітню історію України.

Янукович ввійде в історію через дві наступні речі: підвищення пенсійного віку та деіндустріалізацію України (у 2013 році ми на продажі зерна закордон заробили більше, ніж на сталі), то Порошенко запам’ятається тим, що за часів його президентства наша держава перестала бути демократичною. Народ, який хоче свободи і демократії, раптом опинився в становищі, коли його позбавили демократичних кандидатів. Сьогодні ми маємо не націоналістів з комуністами, а олігархів і їх партії-сателіти.

— Але націоналісти кажуть, що у них є свій кандидат. Це — Руслан Кошулинський.

— Звісно, може бути кандидат, який використовує риторику подібну до націоналістичної. Але скажіть мені, де націоналіст може знайти на вибори 93.000 доларів? Звідки у представника нації, середня заробітна плата якої становить 250 доларів, з’явилися такі гроші? Можливо, ідея нації є для нього лише прикриттям і він, в першу чергу, «робить свій бізнес»?

Я не хочу казати погане конкретно про Кошулинського і говорити про конкретні персоналії взагалі. Просто сьогодні створена система в якій не може бути кандидата, для якого суспільні інтереси важливіші за власний бізнес. Так відбувається не тому, що ці люди — погані. Просто люди не вірять кандидатам, які змогли знайти в існуючих умовах 93.000 доларів. Бо ми очікуємо, що такі кандидати голосуватимуть не так, як потрібно нації, а виконуватимуть команди бізнесу, а не народу.

Скажімо, сьогодні ми маємо Верховну Раду з 309 доларовими мільйонерами. Розумієте, працює систем відбору. Теоретично, я можу вірити, що в парламенті знайдеться бодай 5 — 10 порядних людей. І то я дуже сильно сумніваюся у їх порядності. Бо ми живемо у системі з чіткими критеріями відбору. Яка до влади просто не допускає людей, які б представляли інтереси народу.

Звісно, наших людей можна надурити, але вони на рівні інтуїції відчувають, що їх позбавили вибору. Саме тому, у нас зараз ситуація виборів без вибору. Жодного ідеологічного кандидата немає. Припустимо, якби у 1990 році обрали Чорновола — переміг би справжній націоналіст. Якби у 1999 році президентом став Олександр Мороз — переміг би ідейний соціаліст. Я маю на увазі Мороза з минулого. Сьогоднішньому ніхто не вірить. Його з’їла система.

— Що робити людям? Порвати свої бюлетені?

— Ні. Я хочу, щоб ви зараз уявили повноводну річку. Хтось прийшов і збудував дамбу. На деякий час течія зупиниться, але тихій воді під силу прорвати греблю. Так само і з народною волею. У Росії народу немає. Там є піддані. А Україна є найбільш вільною країною в нашому регіоні. І олігархи це чудово розуміють. Тому вони зі шкури лізуть геть, але намагаються показати які вони гарні і як люблять народ. Проводять реформи і обіцяють лікувати по телебаченню. Ще трохи — і матимемо еру нових Кашпіровських (сміється).

Але з часом гребля переповнюється водою. Зараз заткнули останній клапан, який оберігав існуючу систему. Ідеологічні і дійсно народні партії недопущені до виборів. Це може означати тільки одне: люди шукатимуть непарламентських форм боротьби за свої права. Тому, хто переможе зараз, не має жодного значення. Він все одно не досидить до кінця своєї каденції. Можливо, знаходитиметься при владі ще менше, ніж Янукович. Але в будь-якому випадку, гнів народний його покарає значно сильніше.

https://i-ua.tv/society/15043-yurii-buzduhan-my-zhyvemo-v-epokhu-hihantskykh-manipuliatsii-suspilnoiu-svidomistiu